Хаммурапі запровадив новий адміністративний поділ. Кордони областей здебільшого відповідали територіям попередніх царств, князівств. Місто поділялося на квартали, їх виборні органи стали залежні від царської адміністрації. Значення попередніх правителів на місцях - енсі і лугалів - послабилось. Царські чиновники в особі рабианум і шакканакум несли перед царем повну відповідальність за стан царського земельного фонду, іринаційної системи, за збір податків, прибуття громадян в ополчення. Вони мали можливість втручатися в справи общини.

Реформи Хаммурапі мало зачіпали структуру общинного управління. На чолі общини стояла рада старійшин із глав заможних сімей. В особливих випадках скликалися народні збори. Такі самі сходки збиралися в кожному кварталі міста.

Військова реформа закріпила нову організацію армії, підвищилась її дисципліна, пожорсткішали покарання за дезертирство, значно поліпшилось матеріальне забезпечення воїнів-професіоналів. Отримані воїном земельний наділ, будинок, робоча худоба за загальним правилом не могли відчужуватись.

В законнику Хаммурапі майно, надане воїну, і його обов"язки перед царем позначено терміном "ільк". Земельний наділ становив 12 га і дозволяв мати раба або найманого робітника. Наділ заборонялося продавати, дарувати, віддавати як борг. Воїн під загрозою смерті не міг ухилитися від царської служби чи послати в похід замість себе найманця. Службу за батька міг продовжити його син, якщо він повнолітній. На його утримання належало виділити третину поля й саду. Закон передбачав матеріальне забезпечення воїнів після повернення з полону, відповідальність за дезертирство, визначав становище осіб, які працювали у господарстві воїна.

Якщо командир віддав підлеглого в найм або незаконо віддав під суд, то винного належало стратити. Командири не могли відбирати у воїнів їхні трофеї.

Окрім звань редум, баїрум, декум, лубуттум, була затверджена посада вакиль-амуррі, головного начальника з військового відомства. Ці заходи зміцнили армію, піднесли її боєздатність. Військо Хаммурапі майже не знало поразок.

2. Законник Хаммурапі.

Окрім реформи в галузі управління, Хаммурапі здійснив реорганізацією судової системи, обмежив у ній роль жерців. Однак він зберіг право общинних органів управління на розбір дрібних правопорушень, майнові спори між общинниками, не скасував звичайне право. Так, у його законнику відсутні норми про злочин і покарання за просту крадіжку, звичайне вбивство. Є підстави вважати, що справи про такі злочини розглядалися згідно з нормами звичайного права.

У своєму законнику Хаммурапі вказує, що його мета в тому, щоб "засяяли в країні істина і справедливість, щоб сильний не утискував слабого, вдову і сироту". Істинне правосуддя можливе лише на основі його указів і настанов. Цар закликає своїх спадкоємців дотримуватися його законника.

Уже в першій частині законника передбачаються жорстокі покарання за неправдиве свідчення, за зміну суддею вироку, що набрав чинності, за хабарі та інші злочини посадових осіб (перед усім суддів), чиновників і воєнначальників.

У законнику згадують професійні судові свідки; в судових процесах були задіяні і інші царські службовці. У великих містах були колегії царських судових чиновників (6 - 10) чоловік, які розглядали справи про злочини та майнові спори осіб, що перебували в царських володіннях.

Законник Хаммурапі детально розглядає становище свідка, проста людина потрапляла в залежність від писарів та стряпчих. Свідків із справи дозполялося шукати не більше шести місяців. У законнику багато статтей про угоди з лихварями. Якщо письмові документи у справі відсутні, позивач і відповідач повинні були давати клятву перед божеством в присутності свідків. Неправдиве свідчення суворо каралося, аж до страти.

Хаммурапі заохочував подання йому скарг на рішення судів, очевидно, вбачаючи в цьому форму контролю за їхнью діяльністю й дотриманням законності. Він міг оголосити амністію, помилувати аьбо віддати на смерть будь-якого підданого. Функції храмових суддів були обмежені ордалією (випробування водою). Судді могли звеліти будь-якому учаснику процесу дати клятву, привести його до присяги.

Судовий процес звичайно починався з того, що його учасники йшли до храму, де перед божествами давали клятву говорити правду й дотримуватися законів. Виняток робився для втікача-раба, якщо він не хотів назвати свого господаря. Його належало вести не до храму, а в палац. Там розглядався його злочин. Централізація і формалізація судової справи відповідали інтересам панівного класу, слугували зміцненню влади царя.

Суд не був відділений від адміністрації. Судовий розгляд був відкритим. Для з"сування істини практикувався "божий суд", ордалії. Якщо звинуваченого кидали у річку і він тонув, провина його вважалася доведеною.

Наявність писаних норм була позитивним явищем. Навіть жорстокі закони були кроком вперед порівняно з невизначеністю звичаїв чи просто тиранією.

Цар був верховним суддею, вищо апеляційною інстанцією За скаргою засуджених або осіб, що опротестували вироки місцевих суддів за цивільним спором, цар міг сам винести рішення чи доручити розгляд справи своїм чиновникам. У законнику Хаммурапі є лише одна стаття, яка відносить розв"язання питання виключно до царської волі. Вона стосується долі коханця невірної дружини: якщо чоловік не втопить дружину-перелюбодійку, "то цар може помилувати свого раба".

У законнику практично відсутні статті про злочини і покарання священнослужителів. Напевно вони розглядалися верхівкою жерців.

Отже, судова система в результаті реформ Хаммурапі стала централізованішою, майже не залежною від жрецтва, а головною підставою судових рішень стало писане право. Царські закони прирівнювалися до божественних настановлень. Це видно з текстів вступної й заключної частини законника. Їх дотримання вважалося найпершим обов"язком усіх наділених владою осіб - від старійшини общини до нубанди.

Унікальний історичний звід норм рабовласницького права був складений за вказівкою і, можливо, з участю давньовавилонського царя Хаммурапі (1792 - 1750 рр. до н. е.).

Закони написані живою розмовною