системи, циклічне відтворення її дій та результатів лише тоді може бути ефективним, коли воно стале на максимально можливо більш тривалому відрізку часу. Новації ж на деякий час збивають її ритмічне функціонування, вимагаючи деякої перебудови, а потім покриття витрат часу, капіталу, праці та зміни ритму. Це один із факторів відчуження інновацій в організаційних системах. Іншою причиною опору та ухилення від нововведень є зростання труднощів здійснення новацій, пов’язаних з появою ризику і відповідальності через невисокий рівень ймовірності оцінки його технічного і економічного потенціалу.
Окрім названих загальних протиріч між функціонуванням і розвитком суб’єктів господарювання на інноваційній основі, існують і ситуаційні протиріччя, характерні для сучасного стану економіки України. Ці протиріччя викликані взаємоадаптацією нововведення і середовища його використання. З одного боку новація повинна органічно влитися в середовище використання із врахуванням всієї специфіки існуючої системи, а з іншого — організаційна система повинна відновити свою стійкість і можливість дієздатності без обмеження функціонування новації. Тобто інноваційний процес лише тоді набуває сили, коли успішно вирішуються або слабшають протиріччя між темпами розвитку науки і впровадження її досягнень у виробництво.
При усуненні виділених протиріч, що перешкоджають активній інноваційній діяльності в Україні, необхідно враховувати ще ряд факторів, які, на нашу думку, можна звести до двох головних груп: 1) інертність виробництва і 2) невизначеність результатів інновацій.
Інертність – несприйнятливість виробництва до нововведень – визначається багатьма взаємозалежними причинами: новації приводять до заміни чи зміни частини або всіх складових виробництва: матеріалів, виробничого апарату, технології, організації виробництва і продукції. Базові новації змінюють одночасно всі складові, вони бувають рідко і наступають поступово. Псевдоінновація найчастіше модифікує одну–дві складових і в останню чергу сам виробничий апарат. Але всяка зміна потребує активності дій, витрат, часу і т.ін., що сприймається у виробничому середовищі неадекватно.
Невизначеність обумовлюється тим, що різні науково–технічні винаходи, що впровад-жуються у виробництво, навіть за умови реалізації ними однакового економічного ефекту мають неоднаковий економічний потенціал, оскільки по-різному впливають на зміни у виробничому апараті, використання ресурсів, на організацію виробництва. Усунення цього фактора найчастіше вирішується на мікрорівні, в той час, як подолання інноваційної інертності – завдання управління інноваціями на рівні держави в цілому.
Досвід економічно розвинутих систем свідчить, що інноваційна діяльність в ринковій економіці визначається через узгодженість двох головних принципів: 1) принципу узгодженості централізованого (державного) та децентралізованого (внутріфірмового) і територіального управління інноваційними процесами; 2) принцип забезпечення єдності інтересів і цілей інноваційної діяльності на всіх рівнях ієрархії і всіх економічних суб’єктів. Тому, на нашу думку, головну увагу для розробки ефективного механізму активізації інноваційної діяльності в Україні слід приділити реалізації саме цих двох принципів з метою знаходження оптимальних механізмів управління, які б найбільшою мірою забезпечили активізацію інноваційної діяльності в Україні.
Таким чином, ми дійшли важливого висновку: сучасний стан інноваційної діяльності в Україні потребує активних заходів з боку держави для формування необхідних правових та економічних умов, які б забезпечували подолання інноваційної інертності виробництва. Проте питання про роль та місце держави в системі розробки і реалізації інновацій досить суперечливе і на сьогоднішній день економічною теорією не розроблено єдиного підходу до його розв’язання.
Відомо, що під час економічної кризи більшість держав значно посилювали державний вплив на економіку, стимулювання прогресивних зрушень і зменшували цей вплив у періоди стабілізації та зростання [4]. Досвід цих країн свідчить, що забезпечення органічного поєднання інноваційної активності суб’єктів господарювання і державного впливу реалізується у системі державної інноваційної політики.
Державна інноваційна політика у широкому розумінні об’єднує науку, техніку, підприємництво, економіку і управління України. Ефективний вплив на інноваційну діяльність держава повинна здійснювати в межах своїх функціональних дій за допомогою виважених методів регулювання поряд з безпосередньо ринковим регулюванням, використовуючи економічні, правові та адміністративні інструменти щодо економіки держави в цілому. Проте, щоб забезпечити дійсно раціональну систему державного регулювання інноваційних процесів, необхідно провести дослідження найбільш чутливих точок прикладання зусиль для активізації інноваційної діяльності в Україні.
Для забезпечення поступу в інноваційній діяльності першочерговим завданням є розробка принципів підтримки науково-технічних досліджень. Адже найважливішим напрямом науково- технічної політики держави є стимулювання інноваційних процесів. За останні роки наука в Україні зазнала великих збитків. Причому втрати відбувалися великою мірою за рахунок значного відтоку кадрів. Так, лише за три роки (1993–1996 рр.) чисельність спеціалістів, що виконують науково-дослідні та дослідно–конструкторські роботи скоротилась на 62 тис. чол. Інша, не менш болюча проблема української науки, – скорочення фінансування. Адже наука має державний характер, її утримання ведеться за рахунок державного бюджету. Проте затрати на неї з кожним роком скорочуються і набагато відстають від зарубіжних країн. Неухильне зниження обсягів фінансування науки є загальною тенденцією останніх років. Однак виправити таку ситуацію повинен прийнятий у грудні 1998 р. Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про основи державної політики у сфері науки і науково-технічної діяльності”, який передбачає бюджетне фінансування наукової та науково-технічної діяльності у розмірі не менше 1,7% валового внутрішнього продукту України. Зарубіжні інвестиції в науку не надходять, адже в Україні, як і в інших країнах, фінанси спрямовуються лише на інвестування вторинних виробництв, а не у наукомісткі галузі, які у розвинутих країнах підтримуються і науково забезпечуються у рамках внутрішньодержавних науково-технічних стратегій.
Для України державна науково-технічна стратегія повинна передбачати систему конкретних заходів підтримки науки. Адже логіка світової науково–технічної конкуренції вимагає переведення виробництва затратної продукції і сировини у відсталі в технологічному