Договір застави повинен укладатися у письмовій формі.У деяких випадках необхідне нотаріальне посвідчення (договір про іпотеку).

Право застави припиняється у разі:

а) з припиненням забезпечувального зобов’язання;

б) у разі загибелі заставленого майна;

в) з придбанням заставодержателем права власності на заставлене майно;

г) У разі примусового продажу заставленого майна

Застава як засіб забезпечення зобов’язання застосовується у відносинах між громадянами,між громадянами і організаціями,а також між організаціями.Найчастіше застава застосовується у діяльності ломбардів та банків. Толстой Ю. К., Сергєєв А. П., Учебник русского гражданского права, Санкт-Петербург, 1996

Крім розглянутих способів забезпечення виконання зобов’язань існють ще такі способи як утримання і банківська гарантія, які, поки що, не знайшли у нас законодавчого закріплення.Мені здається немає необхідності дедально розглядати ці інститути, так як вищеописаних способів забезпечення виконання зобов’язань достатньо для правильного розуміння інституту забезпечення виконання зобов’язань вцілому.

Глава II. Неустойка як спосіб забезпечення виконання зобов’язань.

1.Поняття та функції неустойки.

Починаючи розглядати питання про поняття неустойки ми не можемо не звернути уваги на характерність та виразність самого найменування цього інституту неустойкою, та не зупинитися, хоча б коротко, на походженні цього найменування, що встановилось ще в період існування давньоруського права і міцно збереглось в нашому українському праві. Вважають, що термін неустойка походить від дієслів “стоять” і “устоять”, які в ряді пам’ятників давньоруського права наділялись двома значеннями, а саме: по-перше, як категорія фізичної стабільності, наприклад, у фразі “устоял на ногах”; по-друге, у розумінні вірності своїй обіцянці, вірності даному слову; наприклад, вислів “устоять на слове” означає виконати дану обіцянку. У зв’язку з цим другим змістом дієслова “устоять” іменник, що утворився від того ж корня, а саме, слово “устойка” означає виконання обіцянки. При приєднанні до цих слів заперечення (“не устоять”, “неустойка”), слова означають, що той, хто дав обіцянку її не виконав, а якщо ця обіцянка носила правовий характер, – не виконав прийнятого на себе зобов’язання. Зі словом “неустойка” у цьому останньому значенні (невиконання чи неналежне виконання прийнятого на себе зобов’язання) ми неодноразово зустрічаємось в юридичних актах минулого (договорах, записах, грамотах і т.п.). Слово “неустойка” вживали для позначення факту невиконання (чи неналежного виконання) боржником прийнятого на себе зобов’язання, за яке невиконання боржник несе невигідні для нього правові наслідки, наприклад, обов’язок сплатити кредитору вказану в договорі певну суму грошей. Інакше кажучи, “неустойка” означає лише саму несправність боржника у виконанні зобов’язання, а не ті правові наслідки, які повинні настати для боржника у зв’язку з цією припущеною несправністю. Нарівні з цим, з початку 18 століття, ми починаємо зустрічати в законодавчих актах зі словом “неустойка”, що вживається законодавцем вже не для позначення тільки факту невиконання чи неналежного виконання, а для позначення самих правових наслідків, настання яких викликане фактом невиконання чи неналежного виконання зобов’язання.

Тим самим слово “неустойка” отримує той зміст, який знайомий нам тепер, коли слово “неустойка” як юридичний термін одночасно підкреслює прямий зв’язок правового інституту, що ним позначається, з фактом несправності боржника у виконанні прийнятого на себе зобов’язання і вказує на основний характер і зміст цього інституту, а саме - як на правовий наслідок цієї несправності. Граве К. А., Договорная неустойка в советском праве, Москва, 1950

“Неустойкою (штрафом, пенею) визнається визначена законом або договором грошова сума, яку боржник повинен сплатити кредиторові в разі невиконання або неналежного виконання зобов'язання, зокрема в разі прострочення виконання” - таке визначення неустойки дане в ст. 179 Цивільного кодексу України. Не зупиняючись тут на детальному аналізі цього визначення, я б хотів використати це визначення тільки для того, щоб на його основі дати загальну правову характеристику неустойки, а саме, підкреслити два властивих неустойці момента: її забезпечувальну і додаткову (акцесорну) природу.

Перший момент виражається у тому, що основна правова функція, яку виконує неустойка, полягає в укріпленні зобов’язальних відносин шляхом забезпечення інтересу кредитора по зобов’язанню, тобто належного йому права вимоги. Цей інтерес кредитора, що забезпечується неустойкою, може проявлятись або у виконанні боржником покладених на нього обов’язків, або у покритті тих збитків, які може понести кредитор внаслідок невиконання чи неналежного виконання боржником цих обов’язків. Забезпечення цього інтересу досягається спонуканням боржника до виконання своїх обов’язків, шляхом загрози платежу неустойки, а при їх невиконанні чи неналежному виконанні неустойка слугує покриттям збитків, що виникли цим невиконанням чи неналежним виконанням. Заслуговує на увагу думка Г.Ф. Шершеневича, щодо цієї функції неустойки: “Неустойка має двояке значення, яка є не тільки способом забезпечення зобов’язання, але і способом визначити розмір винагороди за відступ від зобов’язання. Неустойка має на увазі чи 1) спонукати боржника до виконання зобов’язання, як було зазначено вище чи 2) встановити попередньо розмір спричиненої невиконанням шкоди, особливо коли є ускладнення при доведенні її величини (відшкодування збитків). Відповідно до подвійного свого призначення, неустойка має двоякого роду наслідки: або ускладнюється зобов’язальне відношення, шляхом того, що не звільнюючи боржника від основного обов’язку, покладає на нього ще новий тягар; або ж змінює попереднє зобов’язальне відношення, перетворюючи його в нове, альтернативне, в силу якого боржник може або виконати обумовлену