Конституція складається з преамбули та 16 параграфів, де сформульовані головні принципи побудови держави. У першому парагрофі “Пактів та Конституцій” розглянуто питання віри, заявлено про православ'я як панівну релігію в державі, а також про відновлення автокефалії. Другий параграф важливий тим, що чітко означив кордони держави, визначені Зборівським договором 1649 року. Гетьман був зобов'язаний берегти територіальну цілісність країни.

Принциповий характер має шостий параграф, де закладені принципи управління та діяльності органів державної влади. Конституція певною мірою грунтувалася на ідеї поділу влади на законодавчу, виконавчу та судову. Законодавча влада належить Раді, членами якої є полковники зі своєю старшиною, сотники, “генеральні радники від всіх полків” та “посли від Низового Війська Запорізького для слухання і обговорення справ, щоб взяти активну участь"” Рада повинна збиратися тричі на рік - на Різдво Христове, Свято Великодня та Покрови, а також за рішенням гетьмана. Усі важливі державні справи гетьман має попередньо узгоджувати, “на власний розсуд ніщо не повинно ні починатися, ні вирішуватися, ні здійснюватися”. Суд також мав діяти незалежно, оскільки гетьман “не повинен карати сам із власної ініціативи і помсти, але таке правопоругення - і умисне, і випадкове - має підлягати розгляду Генерального Суду, який і повинен винести рішення не поблажливе і не лицемірне, а таке, якому кожен мусить підкоритися як переможений законом”.

Конституція Пилипа Орлика діяла на Правобережній Україні до 1714 року. Текст був складений латинською та староукраїнською мовами. “Пакти і Конституції законів та вольностей Війська Запорізького” були написані під значним впливом ідей західноєвропейського парламентаризму і закладали головні принципи республіканської форми правління.

ІІ. Ідеї українського конституціоналізму у ХІХ столітті.

Важливу роль у розвитку ідей конституціоналізму у ХІХ ст відіграло Кирило-Методіївське товариство (1846-1847). Виходячи з ідей панславізму, воно розробило модель суспільства, що базується на засадах справедливості, братерства, свободи, рівності. Основні документи кирило-методіївців (“Книги буття українського народу”, “Закон Божий”, “Стату Кирило-Методіївського товариства”), відозви (“Брати українці”, “Брати великоросіяни та поляки”) виходили з ідеї про необхідність створення слов'янського союзу. Народами братами названі були росіяни, українці, поляки, чехи, словаки, хорвани, серби та болгари. Усі ці акти популярно-декларативні і не можуть зараховуватися до конституційних, проте один із членів товариства Георгій Андрузький розробив під впливом Миколи Гулака “Начерки Конституції Республіки”.

Перших два проекти Конституції написані в 1846-47 рр. Погляди автора еволюціонували від обмеження до заміни монархічної влади на республіканську. Останній варіант вилучений в Андрузького під час обшуку вже на засланні в Петрозаводську в березні 1850 року.

За структурою та змістом “Начерки” перегукувалися з народницькими конвенціями. Особлива увага приділялася питанням самоврядування. Документ визначає особливості функціонування громади як основи суспільного життя, описує механізм діяльності округу, області, штату. Держава мала об'єднати 7 автономних штатів із своїми президентами. Серед штатів названі: 1)Україна з Чорномор'ям, Галичиною і Кримом; 2)Польща з Познанню, Литвою та Латвією; 3)Бессарабія з Молдовою та Румунією; 4)Остзеє; 5) Сербія; 6)Болгарія; 7)Дон. Цікаво, що у слов'янській конфедерації не знаходимо Росії, що було нехарактерно для української суспільно-політичної думки даного періоду. Про наявність таких настроїв свідчать слова Андрузького у матеріалах слідства: “При ній існувала мета малоросійська: встановлення Гетьманщини, якщо можна, окремо, якщо ні - в Слов'янщині”.

В останній чверті ХІХ століття українська конституційна платформа дістала розвиток у працях Михайла Драгоманова. Під впливом декабристів та представників англійського лібералізму Драгоманов створив концепцію суспільства, що грунтується на ідеї асоціації гармонійно розвинених особистостей. Шлях до цього ідеалу - федералізм з максимальною децентралізацією та самоврядуванням громад і областей.

У своїх працях Михайло Драгоманов на перше місце ставить формування держави на засадах політичної свободи. Український мислитель під політичною свободою розумів права людини та громадянина, до яких належать: недоторканість особистості, життя, приватного листування, національності (мови), свобода совісті, друку, об'єднань, носіння зброї, вибору житла і занять, а також право позову на посадову особу чи відомство та спротиву незаконним діям чиновників. Рівність усіх у громадянських правах та обов'язках, на думку Драгоманова, не може бути відмінена жодним законодавчим актом. Винятком може бути лише військовий стан.

Михайло Драгоманов розробив конституційний проект перетворення Російської імперії на децентралізовану федеративну державу - “Проект основ статуту українського товариства “Вільна спілка”” (1884 р). Адміністративний устрій тут нагадує федеративні республіки США, Швайцарії. Для валиву на законодавчу та виконавчу діяльність центральних органів створюється Союзна Дума, що репрезентує інтереси національних областей. Дума має право зупиняти ріщення та дії центрального уряду, державних палат, які входять у суперечність з інтересами областей.

Місцеве самоврядування - основа концепції українського політолога. Саме тому розділ 3 розпочинається з прав людини, а за ними другим за важливістю йде самоврядування. Тут автор регламентує повноваження інститутів місцевого саморядування від села до області, які повинні бути зафіксовані в спеціальному статуті. До компетенції обласної думи входить ціла низка прав від самостійності в податковій політиці до власного законотворення, що дає підстави говорити про планований федеративний статус області у складі Росії. Однак Михайло Драгоманов реально оцінює можливості докорінних змін у тодішній Російській вмперії і пропонує систему відповідальності не лише для суб'єктів місцевого самоврядування, а й насамперед для обласних намісників. Автор “Вільної спілки” в Додатку ІІ пояснює роль обласного намісника, що призначається главою держави. У випадку конфлікту у відносинах