Спадкоємцем політико-правових концепцій кирило-методіївців та Драгоманова став Михайло Грушевський. У 1905 році він активно включився у обговорення конституційного питання в Росії. В травні 1905 року він виклав проект майбутнього конституційного ладу в Російській імперії у статті “Конституційне питання і українство в Росії”, опублікованій в журналі “Літературно-науковий вісник”.

У статті аналізується тогочасне становище Росії, місце українського руху в контексті загальноросійського, спростовуються погляди російських лібералів. Тут присутній новий конституційний проект. У статті терміни “демократія” та “федералізм” з огляду на цензуру відсутні, їх замінено словами “прогресивний”, “репрезентативний”, “раціональний”, які повністю передають сутність концепції перетворень. Грушевський багато уваги приділив критиці принципу Струве щодо прямих виборів всеросійського парламенту як єдиної структури представницької влади. Натомість він розробив механізм національно-територіальної децентралізації Російської імперії. Для цього необхідно було перенести прямі вибори до обласних (національних) сеймів, депутати яких згодом мали формувати парламент. Не менш важливим є пункт про права автономних областей. Кожною з них управляє обраний сейм. Більша національна територія має більші повноваження сейму. Отже, конституційний проект Михайла Грушевського 1905 року грунтується на двох основних принципах: репрезентаційний уряд та національно-територіальна децентралізація. Однак ці конструктивні пропозиції Грушевського стосовно конституційно-еволюційних змін були практично нездійсненні за умов Російської імперії.

Незважаючи на схвальну оцінку статті “Конституційне питання і українство в Росії” діячами українського суспільно-політичного руху, певна частина радикалів критикувала цей проект. Так, у “Літературно-науковому всінику” з'явилася публікація “Не кидайте бісеру”, приписувана Миколі Міхновському, в якій стверджується, що порятунку слід шукати не в “генералів і полковників українства”, а в “самому народі, в його молодому поколінні. . . “. У цьому ж році націонал-радикальне крило українського руху запропонувало свій варіант конституційного проекту. Основний закон “Самостійної України” Спілки народу українського був видрукуваний у першому номері часопису Української народної партії “Самостійна Україна” у вересні 1905 року. В газеті зазначалося, що проект основного закону підготовлено групою членів УНП. Враховуючи те, що всі програмні документи партії готувалися за активної участі лідера УНП та редактора “Самостійної України” Миколи Міхновського, можемо припустити його безпосередню причетність і до цього конституційного проекту. Цей основний закон створений під значним впливом ідей М. Драгоманова. Однак авторів документу не вдовольняв принцип локального самоврядування в межах Російської децентралізованої демократичної держави. В Конституції взагалі не згадується Росія, а в основу покладено принцип повної самостійності України, яка обіймає 9 земель: Чорноморська, Слобідська, Лівобережна, Північна, Полісся, Правобережна, Горова і Поднаморська. Пропонувалося створення президентської республіки, де законодавчу владу обіймає рада представників та сенат. Ідея двох палат (“хат”) парламенту враховує національно-економічні відмінності земель (сенат складається з депутатів, обраних від кожної емлі, а рада представників - з депутатів від різних виборчих округів). Виконавчу владу обіймає президент Всеукраїнської спілки, що обирається всім народом через плебісцит на 6 років. Судова влада належить судам і суддям.

Є в конституційному проекті і стаття про націоналізацію землі, проте від більшовицької соціалізації вона відрізняється принципом відчуження за викуп та розподілом землі за національною ознакою (чужинці не мали права приватної власності на землю).

ІІІ. Конституційний процес в Україні періоду національно-визвольних змагань.

Отже, на початку ХХ ст в Україні конституційно окреслилися два напрямки політико-правової та конституційної думки: народницько-федеративний і консервативно-державницький. Перший пов'язаний, насамперед, з Грушевським і був вельми популярний в Україні, другий - із Міхновським і проходив стадію становлення. Становлення української держави було зумовлено попередніми етапами національного відродження та політичними процесами, що відбувалися в Російській імперії. З часу створення Центральної Ради (17 березня 1917 р) почався процес розбудови інститутів державності. Першим актом законодавчого характеру був І Універсал, який проголосив необхідність власних законів і самостійного порядкування на своїх землях. Після дискусії між Тимчасовим Урядом та Центральною Радою був прийнятий ІІ Універсал, де зазначалося, що Україна визнає Всеросійські Установчі Збори, які мають схвалити її автономію. Правову основу порозуміння Центральної Ради та Тимчасового Уряду було оформлено в Статуті Вищого Управління України, який підготувала Мала Рада 29 липня 1917 року. Однак Тимчасовий уряд не затвердив цей Статут і видав “Тимчасову інструкці для Генерального секретаріату”, що суттєво обмежувала права української автономії. Згідно з ним Генеральний Секретаріат проголошувався органом Тимчасового уряду і Центральна рада позбавлялася законодавчих прав, українська територія зменшувалася до 5 губерній. Але попри все “Тимчасова інструкція” стала конституційним законом, що репрезентував діяльність вищих органів влади в Україні.

Фактичний відрив від Росії законодавчо зафіксував ІІІ Універсал, оголошений 20 листопада 1917 року, що став першим актом конституційного характеру Української держави. Ним передбачалася широка програма політичних та соціально-економічних перетворень. Були проголошені демократичні принципи - свобода слова, друку, віросповідання, зборів, недоторканість особи, скасування смертної кари. Передбачалося скасування приватної власності на землю, яка ставала власністю всього народу та