Ухвалення такого недемократичного проекту Конституції об'єктивно провокувало б непарламентські, сидові методи політичної боротьби, передусім за посаду Президента. Було необхідне подальше серйозне опрацювання і вдосконалення тексту. Наступний проект Конституції від 11 березня 1996 року викликав значний резонанс у владних, партійних, аналітичних колах. Вже в наступному проекті від 20 травня, доопрацбованому тимчасовою спеціальною комісією Верховної Ради, бачимо ряд суттєвих змін, що стосувалися повноважень і статусу парламенту, місця та повноважень уряду, місцевих державних адміністрацій. Було посилено роль судової влади, повноваження органів місцевого самоврядування. Під час подальшої парламентської дискусії було також внесено низку змін до проекту та прийнято проект Конституції у першому читанні 4 червня 1996 року. Президент України за підтримки Ради національної безпеки та оборони й Ради регіонів висловив своє несприйняття зміни деяких положень проекту. З метою збереження законопроекту в редакції від 11 березня Президент підписав Указ про проведення всеукраїнського референдуму 25 вересня 1996 року саме за текстом цього проекту конституції. За таких обставин депутати були вимушені продовжити обговорення проекту Конституції в другому і третьому читанні й ухвалили Основний Закон України 28 червня 1996 року. За введення в дію нової Конституції України проголосувало 338 депутатів, “проти” - 18 і “утрималось” - 5. Таким чином, 28 червня 1996 року закінчився етап конституційного закріплення сучасної Української держави.

Згідно з ухваленою Конституцією, Україна визначена як суверенна і незалежна, демократична, соціальна правова держава. За формою державного устрою - унітарна держава із застереженням адміністративно-територіальної автономії для Республіки Крим. За формою державного правління - президентсько-парламентська республіка. Система місцевого самоврядування поєднує елементи громадянської та державної концепцій. Таким чином, інститутами місцевого самоврядування визнано не тільки сільські, селищні,міські Ради та їх виконавчі органи, а й районні та обласні Ради. Водночас, попри застереження стосовно прямого характеру дії конституційних норм, реальне правове унормування структури влади та місцевого самоврядування можливе лише з прийняттям відповідних законів.

Аналіз перебігу подій сучасного конституційного процесу дає підстави твердити, що при ухваленні Конституції було досягнуто високого ступеня політичної легітимності, певного ступеня суспільної легітимності, але достатньо низької правової легітимності (в сутнісному, а не формальному вимірі). Згідно з формальними ознаками при ухваленні Конституції було дотримано правової бази чинного законодавства. Саме тому теперішнє систематичне порушення Конституції, скажімо, урядовими розппорядженнями у сфері освіти та охорони здоров'я виглядає цілком нормальним явищем. Пріоритет політики відбивається і в сучасному законотворенні, єдина відмінність полягає в тому, що недавня війна законів між гілками влади сьогодні набула забарвлення конституційної війни законів. Зміст вже цього протистояння залишився незмінним - боротьба за повноваження при ігноруванні норм Конституції. На жаль, пріоритет політики визначив і перше рішення Конституційного Суду, яке депутати і політики назвали політичним компромісом. Однак, треба нагадати, що Конституційний Суд покликаний захищати закон, але не вишукувати політичний компроміс.

Таким чином, сучасний конституційний стан характеризується пріоритетом політики над правом. Лише за умов домінанти права над політикою можемо сподіватися, що Конституція з політико-ідеологічного документа перетвориться на правовий. Цього вчить український досвід і світова практика конституціоналізму. Саме за таких обставин сучасна українська Конституція стане Основним Законом як для громадян, так і для влади.

ВИКОРИСТАНА ЛІТЕРАТУРА