З цієї статті вбачається, що служба швидкої допомоги є лише одним із засобів забезпечення невідкладної допомоги, хоча і основним. Це ж саме стосується і самої швидкої допомоги, якщо ми вживаємо цей термін в значенні служби. Законодавець, напевно, навмисне не вживає даного терміну, щоб уникнути плутанини.

Отже, хоча терміни „швидка” та „невідкладна” допомога є майже синонімічними, різницю можна виділити виходячи з окремих підходів до понять. Є підстави розрізняти швидку допомогу в широкому та вузькому (тільки як допомогу що надається службою швидкої допомоги) значенні . Вбачається, що в значенні екстреної медичної допомоги при станах, що загрожують здоров’ю і життю людини – вона все-таки є синонімом „невідкладної”. І тут сміливо можна застосовувати визначення згадуваної вже Угоди. Наприклад, існує проект кодексу, який би регулював питання охорони здоров’я в Україні (автори ще не дійшли згоди щодо його назви), і в ньому поняття „швидка медична допомога” повністю заміняє поняття „невідкладної”. Це і є приклад практичного застосування широкого значення.

Однак, медики частіше розуміють швидку допомогу, як складову частину невідкладної, як таку, що надається лише службою швидкої медичної допомоги на місці, під час транспортування та в пунктах (відділеннях) швидкої допомоги. Невідкладна ж допомога може надаватись як кваліфікованими лікарями, так і будь-ким з громадян, на місці, під час транспортування, в будь-якому лікувально-профілактичному закладі (наприклад, в відділенні інтенсивної терапії). Тобто єдиною умовою такої допомоги є те, що вона надається в невідкладних випадках.

З процитованої статті Основ також випливає, що складовою невідкладної є перша медична допомога, як така, що здійснюється невідкладно, на місці, одразу по прибутті лікарів або оточуючими. В літературі знаходимо таке визначення: перша медична допомога – це проведення комплексу термінових заходів, метою яких є припинення впливу ушкоджуючого чинника зовнішнього середовища на організм, надання на місці допомоги і забезпечення максимально сприятливих умов транспортування потерпілого долі кувального закладу.

Первинна допомога (з позиції законодавця) немає нічого спільного з невідкладною, хоча термін і подібний до „першої допомоги” (в теорії ця подібність є не тільки лінгвістичною). Основи в статті 35 визначають, що первинна допомога – це основна частина медико-санітарної допомоги населенню, що передбачає консультацію лікаря, просту діагностику і лікування основних найпоширеніших захворювань, травм та отруєнь, профілактичні заходи, направлення пацієнта для подання спеціалізованої допомоги.

Долікарська допомога включає в себе надання допомоги на місці та транспортування хворого. Тобто – швидку допомогу в вузькому значення терміну та першу допомогу.

Екстрена ж допомога є чисто теоретичним та літературним поняттям, та позначає ту ж невідкладну допомогу, хоча цей термін і не знайшов свого закріплення в законодавстві. Вживається він в основному для підкреслення „невідкладності”, важливості та небезпечності ситуації, що склалася.

В червні 1974 р. на Нараді міністрів охорони здоров’я соціалістичних країн, що проходила в Будапешті, було дано наступне визначення екстреної медичної допомоги: „Поняття екстреної медичної допомоги включає усунення всіх патологічних станів, викликаних зовнішніми і внутрішніми факторами, які незалежно від ступеню їх тяжкості потребують невідкладної діагностики і лікування”.

Там же було рекомендовано 5 видів таких станів:

Існує безпосередня загроза життю. Якщо хворому своєчасно не надати медичну допомогу, то можливим є смертельний наслідок.

Безпосередньої загрози життю немає, але такий стан може виникнути в будь-який час.

Безпосередньої загрози життю немає, але ненадання своєчасної медичної допомоги може призвести до стійких змін в окремих органах і організмі в цілому.

Загрози життю немає, але в найкоротші строки треба полегшити страждання хворого.

Надання допомоги при станах 1, 2 і 5 покладено на станції (відділення) швидкої медичної допомоги, а при станах 3 і 4 – на пункти (відділення) невідкладної медичної допомоги, що функціонують при поліклініках.

Успішне вирішення покладених завдань по забезпеченню населення швидкою медичною допомогою багато в чому визначається її концепцією (основними принципами). Організація швидкої медичної допомоги в Україні носить державний пріоритетний характер і базується на наступних основних принципах:

1. Централізація і загальнодоступність швидкої медичної допомоги. Централізація швидкої медичної допомоги досягається шляхом створення в Україні (в містах і сільській місцевості) спеціальних територіальних державних медичних закладів (самостійних станцій чи відділень при лікарнях) швидкої медичної допомоги, які забезпечують екстреною медичною допомогою все населення, що проживає і знаходиться на даній території. В місті чи сільському адміністративному районі функціонує тільки одна така (державна) установа.

Наказ Міністерства охорони здоров’я (надалі - МОЗ) України № 175 від 19.06.96 „Про заходи по удосконаленню швидкої медичної допомоги” передбачає створення в сільських адміністративних районах самостійних станцій швидкої медичної допомоги з мережею підстанцій (пунктів), оскільки самостійні станції швидкої медичної допомоги є більш ефективними організаційно-функціональними структурами, ніж відділення.

В залежності від чисельності обслуговуваного населення станції швидкої медичної допомоги діляться на 5 категорій.

Прийом звернень за швидкою медичною допомогою ведеться централізовано за єдиним по всій країні номером телефону „03”. Для прийому викликів в структурі станції (відділення) створюється спеціальний підрозділ (диспетчерська), оснащена технічними засобами зв’язку і необхідною кількістю пар телефонних ліній „03” з розрахунку 2 пари на 100 тис. населення, але не менше 2 пар таких ліній, незалежно від чисельності обслуговуваного населення.

2. Своєчасність надання швидкої медичної допомоги по життєвим показникам всім хворим і постраждалим, незалежно від їх громадянства, місця проживання, віку, статі, національності, віросповідання, матеріального стану