З інших процесуальних обрядів можна навести ще такі. Лице (corpus delicti) відігравало велику роль у нашому звичаєвому праві. Лице само по собі вважалося як доказ-символ, але з ним ще були зв'язані численні обряди. Наприклад, хто впізнав покрадені в нього коні, скотину, мав право і повинен був раніше, ніж “лице”, подати до суду, означити його якимись певними знаками (звичайно у скотини, коней тощо урізували вухо, у птиці надрізували крила або лапки й т. п.). Це був обряд “личкування”, від чого іноді ціуіий судовий процес звався “поличчям”, “обліком”. Інші речі назначували іншими способами: наприклад, “кадовб меду” надписували, урізували “поли” в особи, що спіймана на адюльтері, вимазували дьогтем ворота особи неморального поводження й т. д. За “лице” вважали рани на тілі, що свідчили про “кгвалт”, напад, бійку. Звичаєве право вимагало, щоб ще до суду “лице” було показане “діцькому”, віжові, возному (допоміжні судові органи), а в день суду було принесене чи привезене й показане суддям. Цей обряд був настільки рігорозним, що, як видно з судових актів XVI — XVII ст., позовних мусив по кілька разів “оказувати лице” суддям. З одного судового акту 1520 р. довідуємося, що скривджена пані Чижова мусила везти на суд панів-ради до Вільна та “ставити” в неділю, вівторок; четвер і п'ятницю перед судом, який відкладався з дня на день, “своїх битих і ранених слуг і трупи забитих насмерть”. На копному суді ставили й “оказували”: шкапу крадену, кадовбець меду, м'ясо вепрове й шкуру яловиці, вола посіченого (на віз уложивши), вепрів забитих і т. п.  

Заклад. В українському процесі здавна вживався особливий, рішучий спосіб доказу у формі закладу: позовник чи позваний на доказ свого права ставив перед судом заклад, а противна сторона заклад приймала або ні; в першому випадку змагання сторін зосереджувалося на праві, ствердженому закладом, в другому випадкові вигравала справу сторона, що ставила заклад. За доби “Руської правди” заклад звався “метанієм”, пізніше — “видачкою”, “закладом”. Як і “лице”, заклад мав свої обряди-символи: сторона, що ставила заклад, клала перед суддями шапку (“метала”, кидала шапку), промовляючи, що коли вона свого права не доведе, то втрачує заклад, який іn sресіе клався під шапку (найчастіше гроші, але також й інші предмети); в рідких випадках обряд ставлення шапки символізував заклад “голови”, себто життя й усього майна. Якщо противна сторона приймала заклад, то повинна була свою шапку “приставити”. Кінцевим моментом обряду було піднімання шапок віжем, возним. Замість шапок в особливо важливих випадках приставляли “ногу до ноги”, “гомілку до гомілки”, внаслідок чого в старовину відбувався між сторонами судовий герць. Акт присяги також мав свої обряди. Коли сторона “бралася право піднести”, тобто присягти, а друга сторона на це згоджувалася, тоді ця остання повинна була свого супротивника “вести до присяги”, звичайно до церкви, де відбувався акт присяги (з цих часів і дотепер зберігся термін “приводити до присяги”). Невиконання обряду ведення до присяги мало такі ж наслідки для зобов'язаної сторони, як і неявка сторони, що згодилася дати присягу: втрату процесу й оправдання сторони, що свій обов'язок виконала. На обов'язку сторони, що вела до присяги, лежало також замовити священика, відчинити церкву, виготовити текст присяги (роту). В тих випадках, коли обидві