Така різноманітна, змістовна й образна обрядовість надає українському звичаєвому праву характер свіжості, життєвості й публічності; вона викликає увагу до судового процесу й співучасть в ньому широких кіл громадськості, а не тільки заінтересованих безпосередньо осіб. Нарешті, обрядовість і символізм звичаєвого права допомагає збереженню в народній пам'яті звичаєвих норм, засвідчує правильність уживаних звичаїв та підносить правотвор-чість народу.
       Закріплення й поновлення в народній пам'яті звичаєвих норм при допомозі обрядів-символів приводило до незвичайно цікавих наслідків. Документи, що зберегли до наших часів відомості про діяльність українських судів із доби звичаєвого права, свідчать, що не тільки судді (що само собою зрозуміло), але й сторони та громада на суді під час процесу виявляли досконале знання українського звичаєвого права; сторони у процесі часто цитували правні звичаєві норми, переказуючи їхзміств стислих реченнях. Шляхом постійного вживання- протягом довгого часу ці речення перетворилися в стислі, але незвичайно змістовні, красномовні формули, в яких викристалізувалися основні принципи звичаєвого права й народної правосвідомості Ці правні формули увійшли згодом до загального вжитку українського народу та стали народними приказками. Вже в “Руській правді” знаходимо кілька зразків таких формул, записаних, без сумніву, з усних переказів звичаєвих норм, наприклад: “холопу на правду не вилазити” (невільна людина не може бути свідком); “в холопі і в робі віри нетуть” (за них не платять віри); “не будеть ли татя (злодія), то по сліду женуть”, “убиють во пса місто” та ін. Багато формул збереглося з доби достатутової, коли суди правувалися звичаєвим правом, а також із доби копних судів. Ось декілька формул того часу: “кождий винний не отказуєть у праве” (то значить, що хто почуває свою вину, той ухиляється від суду); “годная реч вижу врядникову верити”, або “вижа ніхто пересвечити не можеть” (свідоцтво віжа, як особи урядової, вважається за правдиве); те ж саме:
       “подобно верити намеснику, нежели мужиком”, “хто землю зискуєт, тот і кгвалт й шкоди зискуєть”, “хто звіщеть тую девку, тому і тьма имения мають бути”; “хто в пущи будеть винень, тот й в грабежах” (кого звинуватили, що самовільно в'їхав у ліс, той відповідає й за шкоду, заподіяну в лісі); “хто без пригоди кого сожжеть, тот сам огню годен”; “хто ся на сведомье (свідків) не шлеть, тот свою речь тратит”; “ижь ся не годить на честь никому доводить” (у справах образи честі обвинуваченому не дозволено посилатися на свідків);
       “как богатому, так убогому страчена реч завжди плачена маєть бнти под присягою”; “што судді межи ними найдуть, того мають терпіти” (формула обов'язковості судового вироку). Наведемо ще зразки формул із практики копних судів: “в сусідстві того дня копи збирають, щоб шкодника дійсть могли”; “невихід всігди платить шкоду” (класична формула, що зафіксовувала норму про вину того, хто не виходить на “слід”, на суд, на присягу); “кожному шкода не мила” й багато інших.
       Найбільш змістовні й влучні формули, що проголошувалися на суді, закріплялися в пам'яті й повторювалися й після суду в принагідних випадках; при цьому вони ще більше скорочувалися, вдосконалювалися, оздоблювалися римованою поетичною формою й нарешті перетворювалися в народні приказки. Таких приказок існує тисячі; вони оздоблюють українську мову лаконічними, влучними виразами, азмістїх зберігся для дослідників українського звичаєвого права як невичерпне джерело для пізнання принципів правосвідомості українського народу. Наведемо для прикладу декілька народних приказок: “ліпше — моє, неже — ваше” — приказка, в якій висловлено принцип переваги індивідуального права над спільним, громадським, колективним. Обсяг індивідуального права власності висловлено в приказках: “своя хата — своя й правда”, “я на своїм такий самий дідич, як пан на своїм”. Приказки “правда не втоне в воді, не згорить в огні”, “правда з дна моря виринає, а неправда потопає” походять із давньої доби, коли на суді вживали як доказ “муки” гарячим залізом і водою. Приказка “копа переможе й попа” нагадує нам про копний народний суд, а приказки “всі за одного, один за всіх”, “хто став у ряду, держи й біду”, “не взявшись за невинного, не будеш мати винного”, “кожному шкода не мила” містять у собі принципи копного суду: кругову поруку, участь у розшуку злочинця й т. ін. Влучна формула “наше — не наше, але й не ваше”, колись висловлена на суді позваним проти недоведених претензій позовника, стала