Через всі зрозумілі причини найбільш достовірну інформацію про вчинювані ОЗГ злочини правоохоронні органи отримують в результаті проведення оперативно-розшукових заходів. Та факт такого виявлення злочину не передбачає автоматичного включення процесуального механізму порушення кримінальної справи чи іншого рішення по справі.

Більш того, отримання інформації про вчинений злочин саме завдяки можливостям спецпідрозділів ще більше віддаляє у часі етапи виявлення ознак злочину та прийняття рішення в порядку ст. 97 КПК України. На сьогодні саме в цьому полягає найбільша процесуальна незручність порушення кримінальної справи за інформацією оперативних підрозділів.

Пунктом 5 частини 1 статті 94 КПК України передбачено безпосереднє виявлення органом дізнання приводом до порушення кримінальної справи. Та частиною 2 цієї самої статті передбачено підстави для порушення кримінальної справи – достатність даних, що вказують на наявність ознак злочину. При цьому законодавець, не врахувавши специфічність способу отримання даних про злочин, тривалий час для правового переведення у кримінально-процесуальне доказування отриманих таємних даних та дослідчої їх перевірки, ч. 4 ст. 97 КПК обмежив максимальний термін для прийняття рішення лише 10 днями, що є, на нашу думку, недостатнім.

Більш того, вимушена поспішність дослідчої перевірки інформації нерідко призводить до безповоротних витрат процесуального часу на подальших стадіях судочинства: як на стадії попереднього, так і судового слідства.

У цієї проблеми є і “зворотна сторона медалі”, що зумовлено суб’єктивною оцінкою достовірності та достатності наданої інформації особою, яка має право порушити кримінальну справу, у тому числі у випадку, коли справу у порядку ст. 104 КПК України може порушити керівник оперативного підрозділу, нехтуючи при цьому судовою перспективою розгляду кримінальної справи.

Недостатність, а часом недостовірність попередньо отриманої чи наданої інформації, призводить як до безпідставного порушення кримінальних справ, так і до закриття їх за очевидності вчинення злочину певними особами.

Наприклад, у 1996 році слідчими прокуратури і МВС було закрито більше 32 % порушених кримінальних справ. Підстави закриття цих справ переважно пов’язані саме з поспішністю при вирішенні питань про порушення справи, з поверховим вивченням матеріалів, що надійшли і т. ін. [7].

Ці “дві сторони однієї медалі” – ще одна з причин низької ефективності кримінально-процесуальної форми соціального контролю над організованою злочинністю.

Після порушення кримінальної справи оперативно-розшукові заходи також можуть мати місце. Згідно з частиною 3 статті 114 КПК України слідчий по справі, що знаходиться в його провадженні, має право давати органам дізнання доручення та вказівки щодо проведення оперативно-розшукових заходів (наприклад, встановлення місцезнаходження співучасників чи викраденого майна). Але це не означає, більш того, зовсім не означає, що результати ОРЗ “автоматично” матимуть доказове значення. Скоріше за все, відомості, отримані оперативним шляхом, слугуватимуть слідчому за додаткову інформацію для планування розслідування, висунення слідчих версій, проведення слідчих дій для отримання нових доказів у межах вимог чинного КПК України.

Тож слід погодитись з тим, що для слідчого результатом оперативно-розшукової діяльності перш за все є добута оперативним шляхом інформація, що фігурує в процесі доказування як інформація, орієнтуюча суб’єктів доказування при вирішенні тих чи інших завдань [8]. Тоді перед слідчим постає проблема стосовно часу та способу перетворення оперативної інформації на доказову.

Вкрай нагальною була і залишається на сьогодні необхідність у процесуальних нормах щодо порядку проведення та фіксації результатів оперативно - розшукової діяльності в цілях подальшого їх використання за докази у кримінальному судочинстві.

Законом України “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” від 21 червня 2001 р. здавалося б дуже доречно доповнено перелік доказів, викладених у ст. 65 КПК України. Здійснилася давня мрія співробітників спецпідрозділів по боротьбі з ОЗ: з 29.08.01 р. доказами у справі вважаються також дані, встановлені протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів. Вирішено проблему “легалізації” матеріалів ОРД? Скоріше за все, отримали нові проблеми, продемонструвати які можна на такому прикладі. Скажімо, що до матеріалів кримінальної справи з протоколом про таємне проведення оперативної зйомки до порушення кримінальної справи, складеним оперуповноваженим УБОЗу, залучено у вигляді того самого “відповідного додатку” відеокасету, на якій згідно зі складеним протоколом, зафіксовано подію злочину чи інші обставини, які відповідно до вимог ст. 64 КПК підлягають доказуванню.

Але статтею 84 КПК передбачено ведення протоколів лише за умов провадження слідчих дій під час дізнання, попереднього та судового слідства. Винятком з цього правила є протокол огляду місця події, що складається до порушення кримінальної справи і є на сьогодні єдиним процесуально допустимим з визначеного Законом їх переліку.

За статтею 85 КПК для проведення слідчої дії та підпису протоколу залучаються поняті. Статтею 127 КПК передбачається присутність не менше двох таких осіб. Та цією статтею визначено і перелік процесуальних дій, що проводяться в присутності понятих, де проведення оперативної зйомки не передбачено.

Та і хто засвідчить у суді, що час та дата на плівці відповідають дійсності, а не виставлені “умілою рукою” зацікавленого оператора з числа оперативних співробітників?

А з огляду на особи понятих (на практиці частіше за все залучаються пенсіонери правоохоронних органів чи курсанти профільних вузів), суд може засумніватися в їх незацікавленості та об’єктивності.

Враховуючи викладене, можна стверджувати, що у підозрюваного, обвинувачуваного та підсудного існуватимуть законні підстави для заперечування на попередньому і судовому слідстві доказової сили залучених до справи матеріалів, отриманих у ході проведення оперативно-розшукових заходів.

Законодавчих уточнень потребують і передбачені новою ст. 3151 КПК України процесуальні можливості співпраці суду