Звіт перед українським народом (про оперативно-службову діяльність органів внутрішніх справ України у 2000 році) колишнього міністра внутрішніх справ України Ю.Ф. Кравченка дає таку статистику: у 2000 р. на території країни зареєстровано 4,8 тис. умисних вбивств. Як показує аналіз, переважна більшість убивств (до 70 %) вчинено на побутовому ґрунті та з корисливих мотивів, серед яких: заволодіння майном та коштами, боротьба за розподіл та перерозподіл сфер економічного та територіального впливу, усунення конкурентів та кредиторів.

За статистичними даними МВС України, у 2000 р. було зареєстровано 28 вбивств на замовлення. Ефективність їх розкриття становить 97,6 %.

Одним з чинників, що впливає на тенденцію зростання ступеня тяжкості небезпеки посягань насильницького характера, є вчинення насильницьких злочинів із застосуванням вогнепальної зброї і вибухових речовин. Упродовж 2000 року з їх використанням було зареєстровано, відповідно, 173 та 5 вбивств. Враховуючи цю обставину, Міністерством внутрішніх справ України розроблено і впроваджено у практику нові методи розкриття таких злочинів, що уможливило суттєво зменшити їх кількість (кількість убивств, вчинених із застосуванням вогнепальної зброї, порівняно з 1999 р., зменшилася на 14,4 %, а вчинених із використанням вибухівки – більше ніж на третину). Кількість злочинів, при вчиненні яких застосовувалися вогнепальна зброя та вибухівка, скоротилася з 1,5 тис. у 1998 році до 1 тис. – у 2000 р. [5].

Вищенаведені статистичні дані вже не відповідають реаліям сьогодення, тому інформація часто перекручується завдяки посадовим особам, які отримують, аналізують та надають статистичні дані.

За приклад варто розглянути підходи до формування масиву статистичних даних:

1) неповнота реєстрації вбивств, що наявна через об’єктивні фактори (неінформованість потерпілого, обмежені можливості ініціативного розкриття, розслідування злочинів і т. д.);

2) вогнепальне поранення, у результаті якого потерпілий вмер у лікарні, а не на місці замаху на нього, реєструється не як вбивство, а як тяжке тілесне ушкодження, що призвело до смерті. Наведений підхід є одним із видів латентної злочинності, “погранична” латентна злочинність є, як правило, наслідком помилкової або умисно невірної кваліфікації більш тяжкого злочину як менш тяжкого;

3) збільшення кількості безвісті зниклих, доля яких залишається нез’ясованою;

4) виправдання підсудного у судовому засіданні по кримінальній справі про вбивство, що надійшла до суду, або наявність обставини, що виключають його кримінальне переслідування, а злочин за статистикою вважається вже розкритим;

5) виявлення невпізнаного трупа, встановлення причини смерті не можливе, випадіння факту з графи вбивств;

6) непоодинокі випадки необґрунтованого відхилення або халатного відношення до реєстрації злочинів. Перший та п’ятий приклади-підходи дають характеристику справжній латентній злочинності, а четвертий і шостий – штучній. Зрозуміло, що наведений перелік не є вичерпним, а містить значно більшу кількість об’єктивних та суб’єктивних факторів, що не дозволяють відобразити ідеальний стан речей. Коли врахуємо всі перелічені обставини, то “статистична картина вбивств” істотно зміниться.

За даними МВС Російської Федерації, у 1992 р. названих вбивств було виявлено 102, у 1993 р. – 228, 1994 р. – 562, 1995 р. – 560. При цьому рівень розкриття злочинів залишається дуже низьким і в зазначені періоди не був вищим за 11,8 %: 1992 р. – 10,7 %, 1993 р. – 11,8 %, 1994 р. – 5,6 %, 1995 р. – 10,7 %.

За даними Генеральної прокуратури, у 1997 р. було вчинено 133 вбивства на замовлення також і в результаті “злочинних розборок”. А.П. Снєгерьов, і М. Колошко, посилаючись на дані МВС України, наводять такі показники вбивства представників комерційних структур (однієї з основних категорій потерпілих за справами про вбивства на замовлення): у 1991 р. вбито 38 чоловік, 1992 – 51, 1993 – 87, 1994 – 161, 1995 – 210, 1996 – 156; за даними Б.В. Тимошенка, у 1996 р. розкритим виявилося кожне четверте вбивство на замовлення, за даними Генеральної прокуратури України, рівень розкриття склав: у 1996 р. – 28,5 %, 1997 – 50,4 % .

На основі наведеного можна дійти до висновку, що статистика часто не відображає реальної ситуації з умисними вбивствами на замовлення та іншими видами злочинів проти особи через різні об’єктивні та суб’єктивні фактори.

Аналіз стану попередження, розслідування та розкриття умисних вбивств, вчинених на замовлення, дозволяє стверджувати, що зміни, які відбулися у суспільно-економічному становищі України, відбилися як на структурі та рівні злочинності в цілому, так і на окремих її видах.

Умисні вбивства, вчинені на замовлення, є характерним явищем не тільки для України, а й для інших країн Європи і світу. У законодавстві нашої держави донедавна за Кримінальним кодексом 1960 р. законодавчого визначення поняття “вбивство” не було, а існували лише думки та напрацювання вчених-юристів з цього приводу. Новий Кримінальний кодекс України 2001 р. у ст. 115 дає тлумачення терміну “вбивство”, тобто умисне протиправне заподіяння смерті іншій людині, а у ч. 2 п. 11 вже передбачено кримінальну відповідальність за умисне вбивство, вчинене на замовлення.

Наприклад, Кримінальний кодекс Російської Федерації теж дає визначення поняття “вбивство” та “умисне вбивство, вчинене на замовлення”. Вбивство визначається як умисне завдання смерті іншій людині, а за обтяжуючу обставину, передбачену п. “з” ст. 105 КК РФ, настає відповідальність за вбивство з корисливих спонукань або на замовлення [6].

Кримінальне законодавство Іспанії також містить норми про відповідальність за вчинення вбивства: ст. 138 – 143, а у ст. 139 передбачено відповідальність особи, що завдала смерть іншій людині за