громадянина є основою конституціоналізму, неодмінними засадами нового конституційного ладу, а їх захист – визначальним чинником приведення в дію правового механізму стримувань і противаг у здійсненні державної влади в Україні. З огляду на ці засадничі фактори Конституційний Суд України при вирішенні питань про конституційність законів, інших правових актів, їх окремих положень, наданні офіційного тлумачення Конституції і законів України зосереджує увагу насамперед на аспектах, які прямо чи опосередковано пов’язані із забезпеченням прав і свобод людини і громадянина або можуть їх обмежити.
Право на життя на відміну від інших прав є визначальним. Це право гарантує недоторканість фізичного існування людини, оскільки життя розглядається як єдине і неподільне благо, яке не підлягає обмежувальній оцінці і не допускає розпорядження ним ззовні. Німецький правознавець Д. Лоренц вважає, що охорона життя людини не має абсолютного пріоритету, оскільки необхідною є продумана підпорядкованість усіх правових благ і законних інтересів, що її стосуються.
Практика діяльності органів конституційної юрисдикції свідчить, що їх роль є найбільш важливою у разі, якщо законодавством держави передбачено право громадянина на безпосереднє звернення до них за захистом своїх суб’єктивних конституційних прав.
В Україні подання до Конституційного Суду таких скарг громадянами законодавством не передбачено. Проте це не означає, що Конституційний Суд України не має можливості захищати права і свободи людини та громадянина. По-перше, перевірка Судом законів, інших правових актів на їх відповідність Конституції України здійснюється серед іншого в контексті додержання положенням цих актів прав і свобод людини і громадянина. Такий підхід випливає з приписів статті 3 Конституції України та із присяги суддів Конституційного Суду України (стаття 17 Закону України “Про Конституційний Суд України”). По-друге, захист прав і свобод людини і громадянина, юридичної особи здійснюється через процедуру офіційного тлумачення Конституції та законів України за зверненнями фізичних та юридичних осіб.
Визначаючи право кожного на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, у частині першій статті 49 Конституції України відтворено відповідні загальнолюдські засади, закріплені у статті 12 Міжнародного пакту про економічні, соціальні і культурні права (1966 р.).
Складовими права громадян України на охорону здоров’я національне законодавство передбачає: життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та соціальне обслуговування і забезпечення, який є необхідним для підтримання здоров’я; безпечне для життя і здоров’я довкілля; безпечні і здорові умови праці, навчання, побуту та відпочинку; кваліфіковану медико-санітарну допомогу, включаючи вільний вибір лікаря та закладу охорони здоров’я; достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров’я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь; правовий захист від незаконних форм дискримінації, пов’язаних із станом здоров’я; відшкодування заподіяної здоров’ю шкоди тощо (стаття 6 Основ законодавства України про охорону здоров’я). Такими ж правами користуються в Україні іноземні громадяни та особи без громадянства, які постійно проживають на її території, якщо інше не передбачено міжнародними договорами чи законодавством України (стаття 11 зазначених Основ).
Закріпивши у статті 49 право кожного на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування, Конституція України визначила, що охорона здоров’я забезпечується державним фінансуванням відповідних соціально-економічних, медико-санітарних і оздоровчо-профілактичних програм. Держава сприяє розвиткові лікувальних закладів усіх форм власності, включаючи приватні.
Важливою гарантією здійснення цього права є конституційний припис про те, що держава зобов’язана створювати умови для ефективного і доступного для всіх громадян медичного обслуговування, що у державних і комунальних закладах охорони здоров’я медична допомога надається безоплатно, а існуюча мережа таких закладів не може бути скорочена.
Конституційний суд визнав неконституційними положеннями Постанови Кабінету Міністрів України, якими було затверджено Перелік платних послуг, що надавалися в державних закладах охорони здоров’я та вищих медичних закладах освіти, передбачених розділами І та ІІ цього Переліку. Визнано неконституційним також положення цієї ж Постанови щодо дозволу лікувально- та санаторно-профілактичним закладам приймати від хворих плату за надані їм інші медичні послуги як внесення добровільної компенсації. На практиці це положення використовувалося як підстава для обов’язкової оплати хворих наданої їм медичної допомоги.
Що ж до медичного страхування населення, то його запровадження в Україні є нагальним і невідкладним. Сподіваємося, що новообраний склад Верховної Ради України розв’яже цю проблему шляхом остаточного ухвалення відповідного закону, який пройшов процедуру першого і другого читань. Фінансове забезпечення медичного страхування має здійснюватися за рахунок коштів роботодавців, власних коштів громадян і, звичайно, за рахунок Державного бюджету України та інших надходжень.
Приєднання України до Статуту Ради Європи, ратифікація Верховною Радою України Конвенції про захист прав людини і основних свобод 1950 року, відповідних протоколів до Конвенції дають можливість громадянину України, іноземцю, особі без громадянства звертатися до Європейського Суду з прав людини за захистом своїх прав і свобод, зокрема соціальних, якщо вони вважають, що відповідні їх права чи сподоби порушені і не були захищені національними засобами правового захисту в Україні.
Окремі автори вважають, що наша держава робить лише перші кроки на шляху соціалізації. При цьому, на їх погляд, спостерігається очевидне викривлення у бік створення формальних передумов, не наповнених реальним змістом. У зв’язку з цим, стверджують вони, соціальність держави України має скоріше декларативний, якщо не декоративний характер.
Справжня соціальна сутність української держава має визначатися на практиці. Наповнення соціалізації держави реальним змістом – справа усіх і кожного: держави, її органів, органів місцевого самоврядування, недержавних структур громадянського суспільства, людини і громадянина.
Право на охорону здоров’я належить до другого покоління прав людини. Реалізація цього права залежить від організаційних,