Згідно зі ст. 11 Українська держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України.

Статті 13, 14 та 16 закріплюють основні засади економічних відносин у нашому супільстві. Нині економічна система України передбачає різноманітність форм власності. Конституція наголошує, що земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об’єктом права власності українського народу.

Велику увагу приділяє Конституція питанням політичного розвитку українського суспільства, яке грунтується на засадах політичної та ідеологічної багатоманітності. На відміну від Конституції УРСР 1978 року, нова Конституція визначає принципи організації діяльності у суспільстві політичних партій. Кожна з них в ході свого функціонування, при визначенні найближчих та перспективних завдань свого розвитку не може не виходити з певних ідеологічних, політичних або інших концепцій. Проте ці концепції “…не можуть проголошуватись державою обов’язковими для вивчення, сповідання і пропагування під загрозою тих чи інших санкцій. Кожна особа, кожне об’єднання добровільно й свідомо можуть обирати і дотримуватись тих ідеологічних настанов, які вони вважають переконливими для себе” [5;41]. Конституція України забороняє цензуру, тобто обмежувальні заходи щодо свободи друку.

Водночас ст. 36 Конституції згадує по обмеження, встановлені законом “…в інтересах національноїбезпеки та громадського порядку, охорони здоров’я населення або захисту прав і свобод інших людей” [5;41]. Прикладом таких обмежень можуть бути положення ст. 4 Закону України “Про об’єднання громадян”, прийнятого в 1992 році. Ця стаття встановлює, що не підлягають реєстрації, а діяльність зареєстрованих об’єднань громадян забороняється в судовому порядку, якщо їхньою метою є:

Статті 17 та 18 Конституції України закріплюють основи забезпечення національної безпеки і зовнішньополітичної діяльності нашої держави. Конституція закріплює вихідні положення щодо захисту суверенітету, територіальної цілісності, економічної та інформаційної безпеки України, орієнтує зовнішню політику Україну на співробітництво з іншими країнами на засадах чинних норм і принципів міжнародного права.

Окрема увага приділяється в Конституції захисту конституційного ладу України. Українська держава захищає конституційний лад і забезпечує його стабільність. Гарантіями конституційного ладу є наступні положення Конституції:

неможливість зміни Конституції умовах воєнного або надзвичайного стану (ст.157);

ускладнений порядок внесення змін до першого розділу Конституції, присвяченого засадам конституційного ладу;

конституційне визначення статусу Президента як гаранта державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102) та встановлення відповідальності Президента України в разі вчинення ним державної зради або іншого злочину (ст. 111);

заборона утворювати політичних партій та громадських організацій, програмні цілі або дії яких спрямовані на зміну конституційного ладу насильницьким шляхом (ст. 37);

присяга народних депутатів України щодо додержання конституційного ладу та законів України (ст. 79);

конституційний обов’язок Кабінету Міністрів України забезпечувати її державний суверенітет, виконання Конституції і законів (ст. 116);

діяльність спеціального органу захисту конституційного ладу – Конституційного Суду України, який вирішує питання про конституційність чинного законодавства, актів Президента та Кабінету Міністрів (ст. 150).

Регуляційним засобом захисту конституційного ладу є режим надзвичайного стану, який може бути введений з метою нормалізації обстановки, відновлення конституційних прав і свобод громадян, а також прав органів влади та місцевого самоврядування та інших інститутів суспільства.

Конституція України — закріплення нинішніх здобутків i дороговказ у майбутнє.

Насамперед варто зауважити, що конституція — це не програма розвитку суспільства та держави і відповідних дій у межах цього розвитку. Бона передусім грунтується на реальних набутках суспільства. Однак, історичний досвід вчить ,що конституції, як правило, приймаються на крутих зламах розвитку того чи іншого суспільства. Так, чинні конституції Австрії, 1талії, Німеччини були прийняті після розгрому фашизму у другій світовій війні, конституції Іспанії, Франції — після зміни політичних режимів, нові конституції Чехії, Словаччини, Румунії, Угорщини, Болгагії — після падіння там комуністичних режимів. Те ж саме стосується і конституцій незалежних держав, що утворилися після розпаду СРСР. Тому цілком логічно, що в пере-лічених та інших нових конституціях поряд зі статтями, що закріплюють вже існуюче становище у тiй чи іншій сфері державного будівництва та розвитку суспільства, існують норми, які ще тільки належить реалізувати. Наприклад. Ст. 7 Конституції України проголошує, що "в Україні визнається i гарантується місцеве самоврядування", хоч на час прийняття Конституції такого самоврядування, яке визнається в усьому світі, в нашій державі не існувало. Те ж саме можна сказати i про розділ XII Конституції — "Конституційний Суд України". Адже на час її прийняття такий орган ще не було створено. Таким чином, щодо питання співвідношення у конституціях держав наявного з програмним, то вони між собою органічно пов’язані i служать единій, основній меті суспільного розвитку — практичному здійсненню тієї національної ідеї, що притаманна певному народу і є духовним джерелом його існування.

Конституція України — це закріплення основ, суспільного і державного устрою, стимулятор демократичного i соціального розвитку.

Конституція — Основний Закон