Право на захист включає в себе і можливість брати участь у розгляді справи, користуватися процесуальними правами, вима-гати винесення рішення, яке визначало б вид та міру державно-го примусу, оскаржувати його.

Елементом права на захист є і право вимагати примусового виконання судового рішення.

Право на захист є, таким чином, складною матеріально-про-цесуальною категорією. Кожен його елемент існує за наявності певних передумов, як правило, у часових межах і реалізується у специфічній процесуальній формі. Матеріальні та процесуальні елементи права на захист взаємообумовлені, їх не можна розви-вати. Матеріальні та процесуальні норми, які регулюють спосо-би, форми, порядок захисту, просякнуті єдиним духом, єдиним прагненням забезпечити повний, всебічний, швидкий захист суб'єктивного права. Вони складають єдиний комплексний інсти-тут правового захисту.

Оскільки право на захист — це міра дозволеної поведінки, те-орія можливого зловживання правом на захист не має достат-нього обґрунтування.

Об'єктом правового захисту є насамперед суб'єктивне право.

Обов'язковою умовою виникнення суб'єктивного права є на-явність підстав, які не заборонені законом. Якщо певні юри-дичні можливості одержані внаслідок незаконних дій, вони не можуть вважатися суб'єктивними правами.

Захист суб'єктивного права означає одночасно і захист право-відношення у цілому.

В літературі поширена думка про можливість відмови у захисті права, що трактується як окрема правова санкція. Передумовою для неї була ч. 1 статті 5 Цивільного кодексу, за якою цивільні права охоронялися законом за винятком випадків, коли вони здійснювалися у суперечності з їх призначенням. Формами відмови у захисті називалися: відмова у примусовому здійсненні права, відмова у конкретному способі захисту права, позбавлення суб'єктивного права. Однак така теорія викликає заперечення. Суб'єктивне право є мірою дозволеної, правозгідної поведінки. З огляду на це, відмова у захисті права — явище неприпусти-ме. Якщо, наприклад, співвласник будинку вимагає його поділу і не погоджується на грошову компенсацію, то відмова суду у задоволенні його вимоги через технічну неможливість поділу будинку не може трактуватися як відмова у захисті права, ос-кільки позивач вибрав спосіб захисту, що не узгоджується з фак-тичними обставинами справи.

Не може вважатися відмовою у захисті права і позбавлення особи суб'єктивного права. Так, виселення з житла у зв'язку з систематичним його псуванням — це результат протиправної поведінки самого носія права, а не свідчення відмови у захисті цього права. Відмовою у захисті права називалася і відмова у задоволенні вимоги позивача чи відхилення заперечень відпові-дачу. Але ж вимога — це ще не право. Суд відмовляє у задово-ленні вимоги позивача чи відхиляє заперечення відповідача саме тому, що вони не грунтуються на відповідному праві особи.

У позовному провадженні вимагати захисту може не лише по-зивач, а й відповідач, право якого, на його думку, безпідставно оспорюється позивачем. Задоволення позову не може вважатися відмовою у захисті права відповідача, оскільки факт захисту права позивача засвідчує відсутність відповідного права у відповідача. Від відмови у захисті права слід відрізняти відмову у правовому захисті. Відмова у правовому захисті — явище нормальне, нею засвідчується безпідставність претензій позивача, відсутність суб'єктивного права, яке могло б бути об'єктом захисту, перева-га інтересів іншої особи. Оскільки захищеність з боку держави є власністю права, відмови у його захисті бути не може.

Відмова у захисті права може мати місце лише тоді, коли буде встановлено відсутність самого факту порушення права або ж непричетність відповідача до акту порушення права.

За статтею 4 Цивільного процесуального кодексу 1963 р. об'єк-том судового захисту є і «охоронюваний законом інтерес».

У сфері цивільних відносин є величезна кількість інтересів як і загальних, так і персоніфікованих. Однак не кожен з них може бути реалізований за допомогою суду, а лише той, на існування якого прямо вказує закон або про наявність якого можна зробити висновок шляхом тлумачення певної правової норми, тобто вивести із духу закону.

Однак для захисту інтересу недостатньо лише того, щоб він був включений до складу тих, які охороняються законом. Оскільки при розгляді спору змагаються інтереси позивача та відповідача, судовий захист буде надано лише тому інтересові, який, і на думку суду, заслуговує на увагу. Тому інтерес, що охороняється; законом, та інтерес, що захищений судом, — поняття не то-тожні. З числа інтересів, що об'єктивно охороняються законом, судовий захист одержить той, який переважає.

Захистивши інтерес, суд відкриває шлях для виникнення суб'єктивного права.

Об'єктом правового захисту є і правопорядок. Для такого висновку є достатні підстави. Безпосередній захист правопорядку відбувається тоді, коли протиправна поведінка, не зачіпаючи прав та інтересів конкретної особи, порушує правила поведінки, що встановлені законом. Така ситуація складається, наприклад, у і разі фіктивного договору чи самовільного будівництва.

Виникнення права на захист, здійснення правового захисту пов'язане з наявністю передумов, які роблять можливим і необ-хідним судове втручання.

Необхідність захисту суб'єктивного права, інтересу або право-порядку виникає передусім у зв'язку з протиправною поведінкою. Однак захист може відбутися і у разі загрози порушення права у майбутньому, що не завжди може розглядатися протиправною поведінкою. Загроза може виникнути через дії самого носія пра-ва, наприклад, у зв'язку з втратою відповідного документа.

Захист допускається і у разі порушення інтересу непротиправною поведінкою. Особа може звернутися до суду з заявою про захист і у разі колізії між її інтересами та інтересами інших учасників правовідношення, причому навіть і тоді, коли поведінка кожного з них є правозгідною.

Суб'єктом права на захист є будь-яка особа, яка володіє правом або інтересом. Здійснення права на захист пов'язується з наявністю процесуальної дієздатності.

Якщо особа є дійсно носієм права чи