1) надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусово-му порядку;

2) госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним нагля-дом;

3) госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим нагля-дом;

4) госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом. Вибір конкретного заходу визначається судом, виходячи із:

а) характеру і тяжкості захворювання, б) тяжкості вчиненого діяння та в) ступеня небезпечності психічно хворого для себе або інших осіб.

4. Надання амбулаторної психіатричної допомоги в примусово-му порядку може бути застосоване судом стосовно особи, яка за ста-ном свого психічного здоров'я не потребує госпіталізації до психіат-ричного закладу.

5. Госпіталізація до психіатричного закладу із звичайним нагля-дом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який за своїм психічним станом і характером вчиненого суспільне небезпе-чного діяння потребує тримання у психіатричному закладі і лікуван-ня у примусовому порядку.

6. Госпіталізація до психіатричного закладу з посиленим нагля-дом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчи-нив суспільне небезпечне діяння, не пов'язане з посяганням на життя інших осіб, і за своїм психічним станом не становить загрози для суспільства, але потребує тримання у психіатричному закладі та лі-кування в умовах посиленого нагляду.

7. Госпіталізація до психіатричного закладу із суворим наглядом може бути застосована судом щодо психічно хворого, який вчинив суспільне небезпечне діяння, пов'язане з посяганням на життя інших осіб, а також щодо психічно хворого, який за своїм психічним ста-ном і характером вчиненого суспільне небезпечного діяння стано-вить особливу небезпеку для суспільства і потребує тримання у пси-хіатричному закладі та лікування в умовах суворого нагляду.

Аналіз видів примусових заходів медичного характеру і зістав-лення їх з категоріями осіб, до яких вони можуть застосовуватися (ст. 93 КК), дозволяє зробити висновок про те, що за змістом закону до осіб, визнаних обмежено осудними, може застосовуватися лише такий захід, як надання амбулаторної психіатричної допомоги, оскі-льки спеціальні психіатричні заклади призначені для осіб, які не мо-жуть усвідомлювати свої дії (бездіяльність) або керувати ними.

Якщо суд не визнає за необхідне застосування примусового за-ходу медичного характеру, а також у разі припинення застосування таких заходів, він може передати особу на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарським наглядом (ч. 6 ст. 94 КК).

8. Примусові заходи медичного характеру застосовуються без вказівки на тривалість перебування у психіатричних закладах. Таке лікування повинно продовжуватися до видужання або зміни ступе-ня тяжкості захворювання, коли особа перестає бути небезпечною для себе або інших осіб.

9. Оскільки примусові заходи медичного характеру застосову-ються до осіб, які страждають на психічні захворювання різного ступеня тяжкості, то очевидно, що з часом під впливом різних об-ставин, зокрема лікування, психічний стан особи може змінювати-ся, вона може навіть цілком видужати. Тому ст. 95 КК передбачає умови, за яких примусові заходи медичного характеру можуть бути продовжені, змінені або взагалі припинені. Ці питання вирішують-ся тільки судом за заявою представника психіатричного закладу (лікаря-психіатра), який надає особі психіатричну допомогу. До заяви додається висновок комісії лікарів-психіатрів, яким обґрун-товується необхідність продовження, зміни або припинення засто-сування конкретного примусового заходу медичного характеру. Цей висновок дається на основі обов'язкового, не рідше одного разу на 6 місяців, огляду особи, до якої застосовані примусові заходи ме-дичного характеру.

Якщо підстави для припинення або зміни цих заходів відсутні, то представник психіатричного закладу (лікар-психіатр) направляє в суд заяву про необхідність продовжити застосування примусового захо-ду медичного характеру на строк, який кожного разу не може пере-вищувати 6 місяців. Остаточне рішення про продовження, зміну або скасування примусових заходів медичного характеру приймає суд.

Якщо суд вирішить припинити застосування цих заходів у зв'я-зку зі зміненням психічного стану особи на краще, він може передати її на піклування родичам або опікунам з обов'язковим лікарсь-ким наглядом.

2. Примусове лікування

1. Примусове лікування може бути застосоване судом, незалеж-но від призначеного покарання, до осіб, які вчинили злочини та ма-ють хворобу, що становить небезпеку для здоров'я інших осіб (ст. 96 КК). Підставою застосування примусового лікування є: за-судження особи за вчинений злочин до покарання і наявність у неї хвороби, що містить небезпеку для здоров'я інших осіб. Це можуть бути, алкоголізм, туберкульоз, венеричні хвороби та ін.

2. У разі призначення покарання у виді позбавлення волі або обмеження волі примусове лікування здійснюється за місцем відбу-вання покарання. У разі призначення інших видів покарань приму-сове лікування здійснюється у спеціальних лікувальних закладах.

Розділ 22. Особливості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх

1. Як раніше вже зазначалося, суб'єктом злочину є особа, яка до-сягла на момент вчинення злочину певного віку: шістнадцяти (зага-льний вік) або чотирнадцяти (знижений вік) років. Вік суб'єкта зло-чину виконує не лише роль критерію нижчої вікової межі, з якої можлива кримінальна відповідальність, але є обставиною, що визна-чає характер і ступінь суворості кримінальної відповідальності і покарання неповнолітніх, тобто осіб, які не досяглії вісімнадцяти років на час вчинення злочину.

2. Поряд із загальними положеннями, що належать до питань кримінальної відповідальності осіб, які вчинили злочини, криміна-льний закон передбачає певні особливості кримінальної відповіда-льності і покарання неповнолітніх. Ці особливості передбачені в розділі XV КК і стосуються:

1) звільнення неповнолітніх від кримінальної відповідальності (ст. 97, ч. 2 ст. 106);

2) видів покарання, що застосовуються до неповнолітнього (статті 98-102);

3) призначення покарання (ст. 103);

4) звільнення від покарання та його відбування (статті 104-107).

5) погашення і зняття судимості (ст. 108).

Встановлюючи ці особливості, законодавець виходив з психоло-гічної характеристики цього віку: нестійкості психічних процесів, відсутності достатнього життєвого досвіду, знань, навичок соціаль-ної поведінки. Така психофізична