особи винного суд, умотивувавши своє рішен-ня, може за особливо тяжкий, тяжкий злочин або злочин середньої тяжкості призначити основне покарання, нижче від найнижчої межі, встановленої в санкції статті Особливої частини цього Кодексу, або перейти до іншого, більш м'якого виду основного покарання, не за-значеного в санкції статті за цей злочин. У цьому випадку суд не має права призначити покарання, нижче від найнижчої межі, встановле-ної для даного виду покарання в Загальній частині цього Кодексу».
Насамперед відзначимо, що ця стаття не може застосовуватися при призначенні покарання за злочини невеликої тяжкості. Ними відповід-но до ст. 12 визнаються злочини, за які в законі передбачене покаран-ня у виді позбавлення волі на строк не більше двох років або інше більш м'яке покарання. Це положення легко зрозуміти: по-перше, всі санкції за ці злочини альтернативні і дають можливість суду обрати найбільш м'яке з них, по-друге, всі санкції, що передбачають позбав-лення волі за ці злочини, обмежують позбавлення волі максимальним строком до двох років і дають можливість суду призначити покаран-ня на срок від одного до двох років позбавлення волі, не вдаючись до правил, зазначених у ст. 69. Нарешті, за вчинення злочинів невеликої тяжкості можливе широке застосування звільнення від покарання на підставах, зазначених у статтях 44 і 74 КК.
Стаття 69 передбачає два випадки призначення більш м'якого по-карання, ніж передбачено законом: а) призначення покарання, нижче від найнижчої межі; б) перехід до іншого, більш м'якого виду покарання.
2. Призначення покарання, нижче від найнижчої межі, полягає в тому, що суд призначає засудженому покарання того виду, який зазначений у санкції (в альтернативній санкції — один із видів по-карань із декількох, у ній передбачених), але це покарання призна-чається в розмірі нижче від найнижчої межі, тобто нижче мінімуму санкції статті, що передбачає відповідальність за злочин, у вчиненні якого визнаний винним підсудний. Так, наприклад, якщо в санкції ч. 2 ст. 186 за грабіж визначене покарання у виді позбавлення волі на строк від чотирьох до шести років, суд може, керуючись ст. 69, призначити це покарання на строк нижче чотирьох років. Проте нижче мінімуму даного виду покарання, встановленого в Загальній частині КК (у нашому прикладі нижче одного року), покарання згід-но зі ст. 69 не може бути призначено.
3. Перехід до іншого, більш м'якого виду покарання, ніж перед-бачено в санкції статті, за якою кваліфіковані дії винного, зустріча-ється частіше, ніж призначення покарання, нижче від найнижчої межі, оскільки більшість санкцій в КК містять вказівки лише на вищу межу покарання (побудовані за правилом — «до такого стро-ку»). При переході до іншого виду покарання суд призначає покаран-ня, не зазначене в санкції, але більш м'яке за своїм видом, виходя-чи з порівняльної суворості покарань, зазначених у переліку ст. 51. Так, виходячи з цього переліку, від позбавлення волі можна перейти до виправних робіт, а від них — до штрафу.
4. Закон чітко визначає підстави застосування ст. 69 — це декілька обставин, що пом'якшують покарання та істотно знижують ступінь тяжкості вчиненого злочину й особи винного. Обставинами, що пом'я-кшують покарання, слід вважати такі, що зазначені в ст. 66, а також інші подібні обставини, наявні в справі. Так, у практиці обставинами, що дають підстави застосувати ст. 69, вважають запобігання шкідливим на-слідкам і добровільне відшкодування шкоди, вчинення злочину вна-слідок збігу тяжких особистих обставин, відсутність тяжких наслідків, визнання вини, активне сприяння розкриттю злочину, другорядну роль у вчиненні злочину, наявність на утриманні дітей чи батьків, хворобу засудженого або його рідних, несприятливі умови роботи, неправомір-ну поведінку потерпілого, службову залежність тощо.
При урахуванні особи винного беруться до уваги зразкова пове-дінка в побуті до вчинення злочину, чесна трудова діяльність, пози-тивна характеристика та ін.
Рішення суду у вироку про застосування ст. 69 повинно бути обов'язково мотивоване. Мотиви повинні бути викладені в опи-совій частині вироку. У резолютивній же його частині зазначаєть-ся остаточна міра покарання з посиланням на те, що вона засто-совується в порядку ст. 69.
6. Призначення покарання за сукупністю злочинів
1. Як уже йшлося в розділі XIII цього підручника, при сукупності злочинів особа вчиняє два або більше злочинів, кожен з яких передбачений різними статтями або різними частинами статті Особливої частини КК, за жоден з яких її не було засуджено. У зв'язку з цим можливі різні підходи до призначення покарання за таку сукупність. Існують різні законодавчі системи призначення покарання при сукупності. Серед них можна вирізнити такі:
а) система повного (абсолютного) складання покарань;
б) система обмеженого складання покарань;
в) система поглинення;
г) система обов'язкового або факультативного підвищення пока-рання;
д) змішані системи призначення покарання за сукупністю злочинів.
При системі абсолютного складання керуються правилом: скі-льки злочинів, стільки й покарань, які і підлягають повному скла-данню. Ця система була закріплена в одному з перших кодексів XIX ст. — Баварському уложенні 1813 р. Встановлена вона й у ба-гатьох КК окремих штатів США, де закріплений принцип послідо-вного відбування покарань, призначених за кожний злочин. Звідси — вироки на такі терміни (наприклад, понад 90 років), що перетво-рюються, по суті, на довічне позбавлення волі.
Система обмеженого складання з'явилася з метою пом'якши-ти жорстокість системи абсолютного складання. Відповідно до неї сума покарань обмежується певною межею. Наприклад, чинне Гол-ландське уложення 1881 р. припускає додавання покарань, але за умови, щоб сума їх не перевищувала найбільш суворе з них більше як на одну третину. Така ж система і в КК Італії