Характерними рисами організованої злочинності в Україні є:

заняття протиправною діяльністю на високому професійному рівні, на постійній основі, у вигляді промислу, при ретельному її плануванні;

концентрація, монополізація і спеціалізація окремих видів протиправної діяльності залежно від засобу і джерела одержання незаконного прибутку у певній галузі господарства, виробництва, управління або регіону;

сувора дисципліна, яка підтримується жорсткою структурною субординацією, централізацією влади в руках кількох людей – керівної “еліти”, або “авторитетної” особи;

наявність у більшості випадків корумпованих зв’язків із політико-управлінськими структурами, державними відомствами, у тому числі і з правоохоронними органами;

високий рівень латентності (прихованості) і конспірації, створення системи безпеки з метою забезпечення життєдіяльності співтовариства і грошового резерву для підкупу представників влади;

широке використання наукових досягнень у кримінальних цілях, сучасних технічних засобів для підслуховування й відеозапису та наявність парку автотранспорту;

зрощування корисливо-насильницької злочинності з кримінальними діяннями, що вчиняються у сфері “тіньової” економіки;

встановлення тісних зв’язків із зовнішньоекономічними структурами, зарубіжним кримінальним світом;

політизація організованої злочинності, її прагнення активно втручатися в хід соціально-економічних реформ, спроби нав’язати суспільству свою систему цінностей.

5. Актуальні проблеми процесу доказування

Неупереджено оцінюючи правову ситуацію у суспільстві, умови та причини її погіршення, слід визнати, що попри всі зусилля правоохоронних органів сьогодні найбільш деструктивною силою в нашій державі є організована злочинність. Вибір саме цієї проблеми для дослідження, на нашу думку, обумовлено як нагальною необхідністю посилення боротьби з організованою злочинністю, значимістю при цьому кримінально – процесуальної діяльності в цілому, так і актуальністю проблеми її дієвості при розкритті, досудовому слідстві та досудовому розгляді кримінальних справ про злочини, вчинені організованими злочинними групами (ОЗГ).

Значимість кримінально-процесуальної діяльності доказування не потребує. Адже саме її результати дають підстави для офіційного визнання протиправного діяння злочином, а особи, яка вчинила його, – злочинцем.

Більшість принципів кримінального судочинства передбачено в Конституції України, в Законі “Про судоустрій України” та у Кримінально-процесуальному кодексі України. У зв’язку із закінченням 28 червня 2001 року терміну дії Перехідних положень Конституції України наприкінці першого півріччя Верховною Радою вживалися термінові заходи стосовно реформування законодавства про судоустрій, судове провадження, приведення їх у відповідність до принципів, закріплених в Основному Законі держави. Ми були свідками цього нелегкого, часом драматичного процесу законотворення, який цілком справедливо назвали “латанням дірок”.

Тяжкого насамперед тому, що упродовж передбачених Конституцією п’яти “перехідних” років невиправдано багато дорогоцінного часу було витрачено народними обранцями на безплідні суперечки, драматичного тому, що розроблені і прийняті поспіхом рішення такого значення призводять не тільки до погіршення міжнародного іміджу України, але й до значних економічних та соціальних втрат.

Реальність надає нам приклади того, як нагально, вже наступного дня, потребували змін швидко прийняті закони (згадаймо лише Закон України “Про внесення змін до Кримінально-процесуального кодексу України” від 12.07.2001 р., яким внесено зміни і доповнення до КПК, щойно зміненого Законом від 21.06.2001 р.), в тому числі й Конституція України. Зокрема, її положення, що стосуються місця, ролі та функцій прокуратури в державі. Потребує невідкладних змін блок законів, спрямованих на боротьбу зі злочинністю, особливо з таким її проявом, як організована (ОЗ).

Вжиті останніми роками законодавцями та правоохоронними органами законодавчі, локально-нормотворчі та організаційно-управлінські рішення помітного поліпшення криміногенної ситуації, суттєвих змін в тенденціях її розвитку не дали.

Нема потреби доводити, що перша Державна програма боротьби зі злочинністю, затверджена Верховною Радою України 25 червня 1993 р., і розрекламована ще до свого прийняття як початок рішучого наступу на злочинність, залишилась по суті невиконаною. При цьому достатньо чітко визначилися такі тривожні тенденції розвитку криміногенної ситуації в державі, як абсолютне і відносне зростання злочинності та відставання (а у деяких сферах – майже повна відсутність) соціального контролю над нею. Зазначені тенденції загалом збігаються з розвитком світових, і саме тому потребують консолідації міжнаціональних зусиль, вивчення та впровадження світового досвіду.

Максимальне наближення законодавцем міри кримінального покарання до верхньої межі, з одного боку, пом’якшення і навіть декриміналізація окремих статей КК України, з іншого, вказують як на відсутність в державі ефективних, науково обґрунтованих програм впливу на тенденцію розвитку криміногенної ситуації, так і на необхідність пошуку нових форм, засобів і методів протидії злочинності, зниження її суспільної небезпечності, а головне – реального захисту прав і свобод громадян.

Науковці і практики єдині у поглядах на необхідність поглиблення зусиль і вдосконалення міжнаціональних форм попередження злочинів, виявлення, затримання і притягнення до відповідальності осіб, що їх вчинили. Сутністю такого вдосконалення має стати, перш за все, розробка і прийняття таких процедур доказування, які за будь-яких амплітудних коливань криміногенної ситуації в країні не мали б протиріч з принципами національного кримінального судочинства, в тому числі, – з принципом доведеності обвинувачення.

Треба зазначити, що Україна сьогодні активно співпрацює з іншими державами в цьому напрямі, ратифікувала ряд міжнародних (в тому числі двосторонніх) угод, ініціювала укладення важливих документів в цілях правового врегулювання спільних заходів