Конституційні засади демократії в Україні: історичні традиції та сучасна практика
Формування української державності - складний і довготривалий процес, який далеко не вичерпується Актом проголошення незалежності та прийняттям Конституції України у 1996 році. Адже самовизначення держави є пошуком власного шляху з урахуванням узагальненого історичного досвіду, постійним пізнанням себе у своїй державності, самоствердженням у внутрішніх формах державницького буття та у міжнародному просторі. Тому цілком закономірним є інтерес до різноманітних наукових концепцій держави, прагнення пізнати механізми її функціонування та способи здійснення державної влади. З огляду на світовий, зокрема європейський досвід, та власне історичне минуле, особливого значення в сучасній Україні набуває не лише вивчення, а й практичне освоєння демократичних форм суспільного та державного життя.
Вибір демократичної форми правління закріплено у Конституції України, зокрема, статтею 1 проголошується, що "Україна є суверенна, незалежна, демократична, соціальна, правова держава". Таке визначення відповідає існуючим міжнародним стандартам, адже наша держава, хоча ще й не володіє цими якостями повною мірою, не належить до держав з повноцінно функціонуючим демократичним політичним режимом, динамічно розвивається у такому напрямі.
Демократичність політичної влади, політичних відносин та інституційних утворень в Україні власне й виявляється, насамперед, у її конституційних засадах як узагальненій системі принципів демократичного буття. Ці засади, принципи, а також механізми їх реалізації упродовж століть вироблялися і впроваджувалися у практику світовою спільнотою. Кращі здобутки цього інтегрального демократичного досвіду і повинні бути орієнтиром для молодої української демократії.
Історичним прецедентом демократії були, як відомо, античні грецькі поліси, де, на думку Карла Поппера, "співдружність вільних людей вистояла під натиском універсальної деспотії". "Золотим віком" демократії називають часи правління Солона і Перікла. Хоча Арістотель не виявляв особливого захоплення цією формою правління, вважаючи, що вона потребує вдосконалення, та все ж намагався дослідити її. Він, зокрема, виділяв декілька типів демократії, головними ознаками якої вважав свободу і рівність. Арістотель наголошував, що "...тільки при цьому державному устрої усі користуються свободою, бо до неї, як стверджують, прагне демократія". Передумовою і наслідком свободи є бажання "жити так, як кожному хочеться". Дане твердження відбиває небажання підкорятися будь-кому або будь-чому взагалі, але цього досягнути не можна. Звідси - умова свободи: по черзі підпорядковувати і підпорядковуватися. А це вже означає початок свободи, яка базується на рівності. Саме із прагнення до свободи та рівності, на думку Арістотеля, випливають такі засади демократії, як призначення посадових осіб з-поміж громадян; обрання посадових осіб жеребкуванням (за винятком тих, які вимагають особливого досвіду і знання); відсутність майнового цензу; обмежений термін посадових функцій тощо.
Свобода і рівність отримали своє тлумачення у політичних теоріях Нового часу. У цей період формуються також інші цінності, які були покладені в основу демократії. Гуманістичний підхід поставив у центр людину як суб'єкта дійсності, а свобода людини стає визначальною цінністю. Від Джона Локка свобода набуває соціального змісту і стає метою утворення громадянського суспільства (перший етап укладання суспільного договору), а згодом і держави (другий етап). Адже люди "за своєю природою є вільними, рівними та незалежними". Свобода передбачає дотримання законів: "Де нема законів, там немає свободи". Жан-Жак Руссо вважав, що людина народжується вільною, але, потрапивши в орбіту приватновласницьких інтересів, постає такою, що "скрізь вона в путах". Саме тому для Руссо свобода - "це підпорядкування закону, який ти сам для себе створив".
Та все ж реалізація свободи кожної конкретної людини є процесом майже неможливим. Адже суспільство - це особи, групи осіб, які мають свої інтереси і права. Таке нашарування і переплетення різноспрямованих прагнень робить нереальним здійснення свободи не лише на рівні конкретної особи, а й на рівні соціальної групи. Звідси беруть початок ідеї загальної волі, принцип більшості у прийнятті рішень та суверенітет народу - найголовніше положення демократії - "влади, що спрямовується загальною волею" (Руссо). У Руссо народний суверенітет невідчужуваний, що означає не правління від імені народу через делеговані права, а правління самого народу.
Поняття "загальної волі" є досить абстрактним. Саме на це звертав увагу Й.Шумпетер: "Не існує однозначного поняття загального добра, на яке всі люди погодилися б, оскільки різні індивіди та соціальні групи розуміють загальне добро по-різному". Тому важливим є пошук компромісу та консенсусу у суспільстві. Дж. Локк зазначав: "Є два способи вирішення суперечливих питань між людьми: звертатися або до права, або до насильства... людина мусить обрати перший". На важливість досягнення злагоди звертав увагу І. Кант, який вважав її необхідною умовою процвітання держави. А сучасний дослідник Р. Арон відносить компроміс до однієї з найголовніших засад демократії. Одним з механізмів пошуку компромісу на державному рівні є розподіл влади як системи стримування і противаг суб'єктів політики.
Щодо іншої виділеної Арістотелем ознаки - рівності, то і сьогодні вона залишається однією з основних цінностей демократії. Сучасне розуміння рівності знаходимо у працях Дж. Локка, який говорить про утвердження у соціальній практиці природної відмінності однієї особи від іншої та стану їхньої соціальної чи економічної нерівності. У сучасному трактуванні рівність розуміють як наявність однакових шансів на самореалізацію людини, рівність стартових можливостей, рівність у здійсненні свободи.
Уже після реалізації цього принципу може бути здійснений принцип справедливості. Справедливість Арістотель визначив критерієм істинності демократії. На думку Дж. Ролза, проблема справедливості полягає у правильному розподілі результатів співпраці між членами суспільства, коли ніхто не має підстав нарікати, що з ним
