Системним недоліком конституційної реформи є, на нашу думку, віднесення окремих міністрів Кабінету Міністрів України (в сенсі їх призначення на посаду та фактичного підпорядкування) до Президента України, а решти – до Верховної Ради та Прем’єр-міністра України. Як ми вже зазначали раніше, внаслідок нового порядку призначень і підпорядкувань зовнішня та внутрішня політика України опиняються в різних руках.

Оскільки посада Президента України за реформою залишається не тільки представницькою, але й реально впливовою стосовно окремих виконавчих функцій (зовнішня політика, внутрішня безпека й оборона), остільки на практиці це загрожує деформацією виконавчої вертикалі, відверто непродуктивною конкуренцією Президента, Прем’єр-міністра та Секретаря Ради національної безпеки і оборони України (РНБО) в рамках загальної гілки державної виконавчої влади.

Якщо згадати, що конкуренція посад спікера й Президента в Україні вже існує, логіка конституційної реформи видається ще менш зрозумілою. Простіше кажучи, конкуренція вищих посад, які належать до різних гілок влади є конституційно вмотивованою. Натомість логіку конкуренції вищих державних посад в межах однієї (виконавчої) гілки влади назвати переконливою важко.

Нам здається, що автори конституційної реформи шукали стратегічного компромісу, але знайдений ними вихід виявився компромісом кон’юнктурних тактик. В результаті, засуджена ще Венеціанською комісією юридична схема знову опинилася піднесеною до конституційного рівня. На наше переконання, таке рішення й така версія політичної реформи робить Україну не стільки парламентською республікою, скільки незручним правовим конгломератом, непослідовним у конституційному сенсі європейським політичним новоутворенням.

Та обставина, що за реформою Президент України може розпустити парламент в трьох випадках (кожен з яких може бути результатом ширшого кола причин) робить тезу про перетворення України з президентської республіки на парламентську непослідовною [11].

Сьогодні Президент є прямо причетним до формування Кабінету Міністрів й призначення голів місцевих державних адміністрацій (української версії губернаторів). Проте на практиці міністри й голови державних адміністрацій значною мірою залежать також від Прем’єр-міністра. Адже, призначивши окремих членів Кабінету Міністрів й голів державних адміністрацій, Президент залишає останніх під орудою глави Кабінету. Звісно, якби українські губернатори замість їх призначення Президентом обиралися на місцях, це могло б стати достатньою причиною для конституційної реформи. Проте про обрання губернаторів населенням наразі не йдеться. Принцип прямої залежності губернаторів від Президента залишився за реформою незмінним.

Що ж стосується відносин між Президентом і Верховною Радою (парламентом) України, то вони за реформою не тільки не змінюються на користь Верховної Ради, але й переходять до більшої залежності парламенту від волі Президента. Повноваження Президента стосовно розпуску парламенту, як вже зазначалося, збільшуються втричі. Тому реформа послаблює вплив Президента в межах виконавчої гілки влади, але водночас в кілька разів підвищує його контроль за українським парламентом. Зрозуміло, що цим реформа перетворює Україну у відносно непослідовну парламентську республіку.

Судова система залишилася за реформою практично неушкодженою. Часткову реанімацію загального нагляду прокуратури за дотриманням прав і свобод людини, на нашу думку, підтримати важко. Хоча, за свідченням фахівців, часткове повернення прокурорського нагляду за здійсненням прав і свобод громадян пояснюється не так українською правовою нерозвиненістю (так вважає офіційний Страсбург), скільки низьким рівнем доходів українського населення. Дійсно, захист прав, свобод та інтересів в судах залишається для багатьох пересічних громадян України поки що дорогою й казуїстичною процедурою.

Загалом, якби Україна за рівнем свого громадсько-політичного розвитку стояла суттєво вище, з реформою можна було б примиритися. Проте Україна – дуже молода демократія, й навряд чи застосування парламентських механізмів і процедур для розв’язання більшості її проблем справді імпонуватиме її молодій політичній системі.

Свого часу Г. Арендт, аналізуючи ознаки будь-якої органічної революції, зазначала, що справжні революції завжди розширюють рамки народного представництва. Тобто соціальна база державного управління з кожною черговою революцією робиться все більш широкою, демократичною. Щось у відвертій протилежності до цього ми спостерігаємо в результаті конституційної реформи. Адже за реформою безпосередній вплив демосу на українську політику фактично зменшується. Хоча громадяни України й надалі обиратимуть Президента, а засоби масової інформації працюватимуть, сподіваємось, без цензури і «темників», це суттєво не впливатиме на політичний курс країни. Саме тому правові наслідки конституційної реформи можна розглядати під кутом зору законодавчої революції [17, c. 44].

Зрештою, Президента з пореформеними повноваженнями можна було б обирати в парламенті, й тільки підпорядкованість йому місцевих державних адміністрацій все ще дозволяє розглядати його посаду в якості балансової противаги до законодавчої гілки влади в державі. Якщо в подальшому голови державних адміністрацій стануть виборними, всенародне обрання Президента остаточно втратить сенс.

Слід також врахувати, що після обрання на посаду Президента В.Ющенка Україна одержала шанс стати не тільки демократичною, але й позитивно відчуженою (на кшталт країн Прибалтики) від пострадянських республік країною. Але саме тому одної лише присутності Росії на довгих українських кордонах достатньо для доведення необхідності українського президентського республіканізму. Йдеться, головним чином, про можливість швидкого президентського реагування на зовнішньополітичні російські виклики, яких Україні в майбутньому не бракуватиме.

В євроатлантичному політичному світі не має великого значення те, парламентською чи президентською республікою стане Україна. Однак все виглядає прямо протилежним чином з позицій політичних стосунків України з її східними сусідами. Саме в цьому контексті варто звернути увагу на організаційну невпорядкованість українських політичних сил, фракційну егоїстичність їхніх інтересів, все ще неподолану демагогічність національних парламентських дебатувань.

Парадокс конституційної реформи полягає також у тому, що розмиваючи надалі в строкатому парламентському середовищі відповідальність за стратегічні рішення в країні, реформа демонструє