Звичайно, однією з найреакційніших конституційних змін є повернення прокуратурі функції загального нагляду. Саме так слід розуміти редакцію норми (ст.121, п.5) Конституції, яка передбачає, що на прокуратуру покладається “нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами”. “Така норма зобов’язує прокуратуру перевіряти всі рішення, дії та бездіяльність органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових та службових осіб. Хоча, як показує практика, ці перевірки є вибірковими і за об’єктами, і за ретельністю їх проведення. В найгіршому випадку (а саме так спрацьовує більшість радянських тоталітарних винаходів) загальний нагляд прокуратури використовуватиметься в політичній боротьбі та стримуватиме розвиток судової влади. Варто ще раз наголосити, що свою принципову незгоду з розширенням функцій прокуратури висловлювала також Венеціанська комісія (ключовий експертний орган Ради Європи з правових питань)”.

Верховна Рада отримала право розпуску уряду. І майже одразу, після того, як Конституційна реформа вступила в дію, скористалась ним. Йдеться про “відставку” уряду Юрія Єханурова. Але, очевидно, депутати не надто добре вчитувались у змінений закон. Адже згідно із новими положеннями Конституції, новий уряд після відставки попереднього має бути сформований протягом 60 днів. Якщо цього не відбувається – парламент розпускається президентом (ст. 90, п.2), але він не може зробити це пізніше ніж за 6 місяців до виборів нової Верховної Ради. Парламент теж в свою чергу ніяк не може сформувати уряд так, щоб це відповідало положенням нової Конституції. Так виникає правова колізія, яку б міг вирішити Конституційний Суд, аби був приведений до присяги. Так і висіли наші міністри між небом і землею, “виконувачами обов’язків”, просто через те, що парламенту захотілося зробити красивий передвиборчий піар-хід.

Дуже цікаво виглядає пункт 30, ст..106. Президент не має право вето щодо законів про внесення змін до Конституції. Така норма фактично віддає в руки Верховній Раді право безапеляційного внесення змін, що є дуже небезпечно. Хоч президент і може скликати референдум, але в нашій практиці його результати не ставали приводом до внесення змін, бо має він виключно дорадчий характер [15].

2.4. Політична криза як негативний результат конституційної реформи

Вже протягом кількох років жорстке протистояння та безкомпромісна боротьба за повноваження між центральними органами влади дестабілізують внутрішньополітичне становище України та привертає до себе увагу як всередині країни, так і поза її межами.

Останні події свідчать про повну відсутність взаємодії та бажання йти на політичні компроміси, в наслідок чого політична криза охопила не тільки вищі органи влади, а й усе суспільство. Це вже друга політична криза, настання якої змушує замислитись над причинами її появи за такий досі незначний час, який пройшов з моменту проведення конституційної реформи та зрозуміти що ж саме постійно породжує політичну кризу [16].

Політична криза не виникає сама по собі. Як правило, їй передує гострий політичний конфлікт, який не знайшов свого виходу або вирішення за довгий період протистояння. Політична криза 2006–2007 рр. Політичний конфлікт, що був закладений в основу політичної кризи початку 2006 - 2007 рр. має одні й ті самі витоки.

Період політичної кризи початку 2006 р., породжений відставкою Кабміну Єханурова Ю.І., збігається ще з однією значною датою, яка передувала цим подіям - 1 січня 2006р. набула чинності конституційна реформа.

8 грудня 2004 року Верховною Радою було прийнято , відповідно до якого передбачається суттєвий перерозподіл повноважень між Президентом, Парламентом і Урядом, а саме: звуження повноважень Президента, формування парламентсько-президентської республіки та закріплення нової системи противаг і стримувань у трикутнику Президент України – Верховна Рада України – Кабінет Міністрів України.

Положення конституційної реформи, які закріплені Законом України «Про внесення змін до Конституції України», свого часу стали предметом дослідження широкого кола експертів, аналітичних центрів, Конституційного Суду України, Венеціанської комісії, які акцентували увагу на деяких недоліках конституційної реформи. Проте, професійні висновки не були прийняті до уваги і недоліки не було усунено [9, c. 6].

Ігнорування компетентних висновків вищезазначених установ є свідченням або навмисних дій, які робились для того, щоб поставити останню крапку в розвитку української державності та зруйнувати всі позитивні надбання за період незалежності! Або - це фатальна непродуманість та намагання якнайшвидше вирішити питання «на скору руку», продиктоване, як і при прийнятті Конституції України у 1996р., складними політичними умовами та протистоянням політичних сил й органів влади.

Вже через рік після того, як вступила у дію конституційна реформа, можна говорити про те, що застосування на практиці запроваджених нею норм, як правило, не співпадає із нормами, задекларованими у Законі «Про внесення змін до Конституції України».

Ідеальні цілі та результати у вигляді підвищення ефективності функціонування політичної системи України, вдосконалення механізму функціонування державної влади, забезпечення балансу між гілками влади, ефективної співпраці парламенту та уряду, задекларовані у пояснювальній записці до законопроекту «Про внесення змін до Конституції України», на практиці обернулися жорстким протистоянням Президента, Верховної Ради та Кабінету Міністрів України, боротьбою за повноваження, що в свою чергу стало наслідком породження політичного конфлікту. Конфлікт вже закладений у нормах конституційної реформи в модель взаємодії Президент – Парламент – Уряд, тому ми маємо прямий та наявний виток політичного конфлікту, який трансформується з конфлікту, закладеного в конституційну реформу, в політичний конфлікт між реальними політичними силами Президентом – Верховною Радою – Кабінетом Міністрів України [12, c. 174].

Розв’язанню цього політичного