конфлікту перешкоджає та обставина, що кожна із сторін політичного протистояння бачить в юридичних нормах конституційної реформи саме те, що бажає бачити, що відповідає їх політичним інтересам та амбіціям. Звідси й з’являються ті колізії та двозначність у розумінні, які ми спостерігали на протязі року і які кожна сторона трактує на свою користь, заперечуючи та не визнаючи трактування іншої сторони.
З цієї ситуації є логічний та послідовний вихід – звернутись до незалежного арбітру – Конституційного Суду України з тим, щоб він дав офіційне тлумачення правовим нормам конституційної реформи, й тим самим зняв би ті колізії та двозначність у розумінні цих норм, навколо яких постійно загострюється протистояння між політичними силами та інститутами.
Але такий вихід зі сформованої ситуації майже неможливий - мало того, що Конституційний Суд не працював більше півроку, тим самим не виконуючи роль арбітру між політичними силами! Верховна Рада України, одночасно з приведення до присяги суддів КСУ, 4 серпня 2006 року внесла зміни до закону «Про Конституційний Суд України», згідно з якими юрисдикція Суду з питань про відповідність Конституції не поширюється на закони про внесення змін до Конституції, що вже набули чинності. Зокрема, Законом України «Про внесення зміни до розділу IV «Прикінцеві та перехідні положення» Закону України «Про Конституційний Суд України» № 79–V від 4 серпня 2006 р. було скасовано право КС проводити ревізію внесених у грудні 2004 р. змін до Основного Закону, але це не позбавляє права Суду, у відповідності зі своїми повноваженнями, дати офіційне тлумачення правовим нормам закону, якими були внесені зміни до Конституції, знімаючи колізії та двозначність цих норм й позбавляючи тим самим сторони політичного конфлікту права на власне трактування цих норм.
Конституційна реформа внесла дисбаланс у відносини між центральними органами влади та у сформовану систему взаємодії Президент – Парламент – Уряд, основи якої були закладені Конституцією.
Конфлікт між сторонами розгортається навколо повноважень, які є основними в системі противаг та стримувань. Саме ця система не дозволяє узурпувати владу в одних руках або в одній гілці влади. Закладена в Конституцію система противаг і стримувань проіснувала більше десяти років. Важко казати, що стара система взаємодії була ідеальна, але вона вже була відпрацьована на практиці, склалися деякі політичні традиції, і це все було порушено непродуманою конституційною реформою і, як наслідок, ми маємо ситуацію жорсткої боротьби за повноваження [3].
Можна перерахувати багато прикладів, коли причиною появи політичних конфліктів ставали правові норми конституційної реформи, - це і проблема існування позафракційних депутатів, формування коаліції, дострокового припинення повноважень Верховної Ради, проблема контрасигнації Прем’єр-міністром актів Президента та ін.
В наслідок непродуманої політичної реформи виник політичний конфлікт! Не маючи свого виходу або вирішення, цей конфлікт загострювався та приймав ще більш дестабілізуючи форми, наслідком чого ми маємо політичну кризу, початок якої був покладений Указом Президента України про розпуск Верховної Ради. Але звинувачувати Президента в тому, що саме його Указ явився причиною політичної кризи в країні було б поспішно та невиважено, криза назрівала вже давно і у Президента не було іншого виходу, як повернути відносини в країні у конституційну площину.
Таким чином, замість продуманої, чітко спланованої конституційної реформи, яка б забезпечила ефективну взаємодію вищих органів влади, сприяла переходу до парламентсько-президентської республіки, сформувала баланс влади, що б в свою чергу сприяло політичній модернізації країни, політичному та соціально-економічному прогресу, ми отримали жорстку боротьбу за повноваження, яка обернулася політичною кризою в країні.
Доки будуть існувати конфлікт, колізії, двозначність у нормах конституційної реформи, доти вони будуть тією обставиною, яка постійно породжуватиме політичний конфлікт між Президентом, Верховною Радою та Кабінетом Міністрів України, який час від часу може трансформуватись у політичну кризу.
РОЗДІЛ 3.
ПЕРСПЕКТИВИ РЕАЛІЗАЦІЇ ТА ЗАВЕРШЕННЯ КОНСТИТУЦІЙНОЇ РЕФОРМИ 2004 РОКУ
Після закінчення виборчої кампанії - 2006 та обрання нового складу парламенту одним з найбільш актуальних для України питань знову постала політична реформа, а точніше можливі її наслідки. Не будемо згадувати про наболіле питання: кому саме було вигідно “проштовхнути” рішення про реалізацію політреформи, і за яких обставин це рішення приймалося. Але маємо констатувати, що якість закону, яким вносилися зміни до Kонституції не є високою. Зрозуміло, що нова система ще не працювала. А недоліки її спливуть на поверхню лише коли буде сформовано Kабінет Міністрів відповідно до нової схеми. Та не зважаючи на це, можемо стверджувати, що провідної мети реформи (офіційно задекларованої її батьками) - подолання конфронтаційності у відносинах між Президентом, урядом та парламентом не буде досягнуто. До того ж маємо чітко усвідомити - систему формуємо не під конкретних лідерів чи конкретні коаліції. Характер розстановки політичних сил у політичному просторі змінюється надто швидко. А ознакою ефектності системи є її стабільність та здатність функціонувати без збоїв за будь-яких політичних розкладів.
Можна передбачити перспективи реалізації конституційної реформи у трикутнику президент-парламент.
1. Уявімо ситуацію коли більшість у парламенті формують політичні сили, опозиційні до Президента. Ці політичні сили створюють коаліцію, пропонують кандидатуру Прем’єра, яка влаштовує їх, але у жодному разі не задовольняє Президента. Враховуючи складність ситуації та намагаючись уникнути політичної кризи, Президент іде на поступки та погоджується на склад уряду запропонований більшістю. Але після призначення прем’єра, глава держави не відмовляється від своїх амбіцій і використовує важелі впливу на виконавчу владу (яких він має достатньо) для перешкоджання роботі Прем’єра та уряду, які не