Інститут свободи совісті: міжнародні стандарти та законодавство України

Стосунки між церквою та державою

завжди були надзвичайно делікатними,

але ніхто, мабуть, не заперечуватиме,

що ці питання втричі, а може й стократ

є делікатнішими для сьогоденної України.

Сергій Головатий

ЗМІСТ

ПЕРЕЛІК УМОВНИХ СКОРОЧЕНЬ

АПрНУ– | Академія правових наук України

АРК– | Автономна Республіка Крим

ВАК– | Вища атестаційна комісія

к.ф.н.– | кандидат філософських наук

НАНУ– | Національна Академія Наук України

РАГС– | Реєстрація актів громадянського стану

РНК– | Рада Народних Комісарів

РПЦ– | Русская Православная Церковь

УАПЦ– | Українська Автокефальна Православна Церква

УГКЦ– | Українська Греко­Католицька Церква

УПЦ– | Українська Православна Церква

УПЦ–КП– | Українська Православна Церква – Київський Патріархат

ЦК– | Цивільний кодекс

У річищі сталої традиції посилання на Святе Письмо подаються безпосередньо в тексті роботи наступним чином: спочатку – скорочена назва книги, потім – номер глави і через двокрапку – цитовані вірші. Нижче ми подаємо загальноприйняті українські скорочення книг Святого Письма, посилання на які містяться в цій роботі.

Гал. – | Послання до Галатів апостола Павла

Дії– | Діяння святих апостолів

Євр.– | Послання до Євреїв апостола Павла

Зах.– | Книга пророка Захарії

Ін.– | | Євангеліє від Іоанна

Іс.– | Книга пророка Ісаї

Кол.– | Послання до Колосян апостола Павла

Лк.– | Євангеліє від Луки

Мр.– | Євангеліє від Марка

Мт.– | Євангеліє від Матвея

Од.– | Одкровення

Рим.– | Послання до Римлян апостола Павла

ВСТУП

Свобода самовизначення у вічності

Священний Собор, з радістю вітаючи добрі ознаки нашого часу та зі смутком засуджуючи прикрі явища, умовляє вірних та благає усіх людей ретельно дослідити, наскільки потрібна релігійна свобода – особливо в сучасних умовах людської сім’ї.

Декларація про релігійну свободу

Другого Ватиканського Собору

Коли говорять про права людини і основні свободи, родовід їх, як правило, ведуть від Білля про права (Великобританія, 1689), Декларації про незалежність (США, 1776) та Декларації прав людини і громадянина (Франція, 1789) – принаймні абсолютна більшість науковців не ризикує простежувати їх пряму ґенезу глибше Magna Carta (Англія, 1215). Занурюючись в історію далі, говорять здебільшого про "імпульси", філософські прозріння, світоглядні концепції тощо Див., наприклад, вступну статтю до збірки Международные акты о правах человека провідних російських фахівців у галузі прав людини В.А. Карташкіна та Є.А. Лукашової: Международные акты о правах человека: Сборник документов / Сост. В.А. Карташкин, Е.А. Лукашева. – М.: Изд. группа НОРМА–ИНФРА · М, 1999. – С. VI­XIV..

Такий, загалом виправданий з історичної точки зору, підхід потребує однак на певне уточнення, що стосується одного з прав, проголошених названими вище актами. Ми маємо на увазі право на свободу совісті. Перший нормативний акт, в якому його було закріплено, датується 313 роком по Різдву. Це так званий Міланський едикт, виданий августами Римської імперії Костянтином і Лікинієм, в якому вони надавали "християнам і всім іншим повну свободу (liberam potestatem) додержувати тієї релігії, яку хто може і яку вважає для себе найліпшою" Болотов В.В. Лекции по истории древней: в 4 т. / Репринтерное издание. – М., 1994. – Т. ІІ: История Церкви до Константина Великого. – C. 163..

Щоб там казали, але перед нами повноцінний правовий акт, що мав конкретні юридичні наслідки. Акт, виданий у добу, коли рабство вважалося цілком природним явищем, а про рівноправ’я чоловіка і жінки ніхто не згадував навіть у творах красного письменства. Отже, за 900 років до з’явлення на світ Magna Carta людство не просто замислювалось над проблемою свободи совісті, а робило цілком конкретні кроки задля закріплення її на рівні юридичних норм.

Таку саме "історичну аномалію" спостерігаємо й звернувшись до міжнародного права. Вже в XVI ­ XVIІ століттю в Європі з’являються міжнародні договори, покликані ґарантувати права релігійних меншин. Найвідоміші з них – Авґсбурський мир (1555) та Вестфальський трактат (1648). Це свідчить, що в той час європейські держави постали перед дилемою: або вилюдніти через безкінечну релігійну війну, де кожна інтервенція обґрунтовувалась потребою захисту одновірців, або будувати свою внутрішню і зовнішню політику на засадах віротерпимості. І знову ж таки разючий контраст з відсутністю в тогочасному міжнародному праві норм, які б закріплювали будь­які інші свободи, проголошені Загальною Декларацією прав людини.

Отже, навіть наведені вище нечисленні факти свідчать про особливе місце, яке посідає право на свободу совісті серед інших прав і основних свобод. І це зрозуміло. Бо якщо реалізуючи усі інші права людина визначає себе в часі, то релігійна свобода є умовою самовизначення особи у вічності.

Усвідомлення цього факту дозволить нам зрозуміти, чому на вівтар свободи совісті принесено людством найчисельніші жертви. Причому жертви у прямому сенсі цього слова: не вояки, загиблі у збройній боротьбі, а беззбройні віруючі, які воліли прийняти смерть, але не зректися власної віри. Мартиролог свободи совісті, що починається, мабуть, задовго до Сократа, продовжується християнськими мучениками перших століть (на чолі із Самим Засновником християнства та його апостолами), візантійськими юдеями, вільнодумцями та єретиками середньовіччя, мучениками релігійних війн, що хитали Європу в XVI ­ XVIІ столітті, православними мешканцями Балкан – жертвами релігійної нетерпимості ісламських фанатиків за часів Османській імперії, католицькими священиками, що загинули через гоніння на Церкву з боку найбільш радикальних провідників Великої французької та Мексиканської революцій, і звичайно мільйонами віруючих, вбитих, закатованих, спалених живцем жахливими тоталітарними режимами нашого століття …

На жаль, в цьому списку зарано ставити крапку. За даними правозахисної організації Міжнародна Амністія та Разерфордського інституту (США) 7% європейських і 8% латиноамериканських держав, а також 14%