Давати показання і відповідати на запитання — це пра-во, а не обов'язок підозрюваного та обвинуваченого. За відмову давати показання і за дачу неправдивих показань вони відповідальності не несуть. Домагатися їхніх пока-зань (як і інших допитуваних осіб) шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів забороняється.

Як різновид показань підозрюваного й обвинуваченого розрізняють повне або часткове визнання чи заперечення ними своєї вини в інкримінованому злочині, самообмову, обмову та алібі.

Самообмова — це показання підозрюваного або обвину-ваченого, в яких вони зізнаються у вчиненні злочину, якого в дійсності не вчинили, у більш тяжкому злочині, ніж учинили насправді, або ж беруть на себе всю вину за вчи-нений злочин, хоч у дійсності він є груповим, чи пере-більшують свою роль у вчиненні злочину порівняно з тим* якою вона є насправді. Мотивами самообмови можуть бути несприятливий для них збіг обставин, стан пригніченості, втрата віри в справедливість і об'єктивність слідчого і суду, бажання виручити інших осіб, бути покараним за менш тяжкий злочин порівняно з вчиненим, сховатись на дея-кий час від слідства і суду в місцях позбавлення волі, якщо вони розшукуються за обвинуваченням у вчиненні тяжкого злочину, поради «досвідчених» людей, у тому числі співкамерників, погроза і підкуп з боку дійсних зло-чинців і співучасників, незаконні засоби ведення розслі-дування, юридична необізнаність, бажання «прогуляти-ся» в інших місцях під час допитів, оглядів, відтворення обстановки й обставин події, коли набридло сидіти в ко-лонії, кругова порука, «солідарність» злочинців, бажання неповнолітнього злочинця заслужити схвалення більш досвідчених і сильних злочинців, свого оточення тощо.

Обмова — це такі показання підозрюваного чи обвину-ваченого, в яких він викриває (правдиво чи неправдиво) інших осіб (це можуть бути співучасники або ж сторонні особи) у вчиненні інкримінованого йому або іншого зло-чину. Мотивами обмови є бажання уникнути відповідаль-ності або применшити свою вину, помста, бажання сприя-ти розкриттю злочину, заслужити прихильність праців-ників міліції і слідчих або ж незаконний вплив з їх боку.

Алібі — це твердження підозрюваного чи обвинуваче-ного про те, що він не міг бути виконавцем інкримінова-ного злочину, бо в момент його вчинення перебував у іншому місці. Обов'язок перевірки алібі лежить на органі дізнання, слідчому, прокуророві та судді. Підозрюваний та обвинувачений, їхні захисники мають право, але не зобов'язані, наводити докази на підтвердження алібі. Якщо заяву обвинуваченого, підсудного про алібі не спро-стовано, кримінальну справу повинно бути закрито, а суд першої інстанції повинен постановити виправдувальний вирок.

При оцінці показань обвинувачуваного слід враховува-ти, зокрема, що показання обвинуваченого, дані на досудовому слідстві, від яких він відмовився згодом, не підтвер-джені в судовому засіданні іншими доказами, не можуть бути покладені в основу обвинувального вироку. Показан-ня обвинуваченого, який викриває іншу особу, підляга-ють ретельній і критичній перевірці. Слід особливо кри-тично ставитись до показань одного обвинуваченого про-ти іншого, що спрямовані на усунення чи пом'якшення власної вини. Обвинувачення не може вважатись доведе-ним, якщо воно ґрунтується тільки на обмові іншого об-винуваченого, заінтересованого в результатах справи, не підкріпленої іншими вагомими доказами. Це стосується й оцінки показань підозрюваного.

Потерпілий, підозрюваний і обвинувачений — активні учасники кримінального процесу. їхні показання мають важливе значення не тільки для встановлення істини у справі, вони є засобом захисту їхніх прав і законних інте-ресів. Останнє не є характерним для показань свідка. Крім того, процес формування показань свідка дуже істотно відрізняється від показань потерпілого, підозрюваного та обвинуваченого. Все це також слід враховувати при оцінці показань зазначених осіб.

исновок експерта.

Висновок експерта як доказ у кримінальній справі — це сукупність фактичних даних та відомостей, зібраних у кримінальній справі, що містяться в його повідомленні органу дізнання, слідчому, прокурору та суду, встановле-них у результаті досліджень матеріальних об'єктів, про-ведених особою, обізнаною в певній галузі науки, техніки чи інших спеціальних знань і з використанням цих знань. Проведення дослідження та фіксування його результатів проводиться з додержанням вказаного у законі процесу-ального порядку. Дослідження виконується за спеціаль-ним завданням органу дізнання, слідчого, прокурора чи суду (судді).

Отже, для висновку експерта як виду доказів істотним є те, що він:

а) є результатом дослідження;

б) виходить від особи, яка володіє певними спеціальними знаннями, без використання яких є неможливим таке дослідження;

в) складається з додержанням встановленого процесуаль-ного порядку;

г) спирається на зібрані у справі докази.

Експерт надає висновок лише за умови безпосередньо-го дослідження матеріальних об'єктів експертизи, чи за умови такого дослідження з використанням відомостей, відомих з матеріалів справи, чи тільки на основі матері-алів справи. Правдивість висновків експерта, який вико-ристовував відомості з протоколів допитів, інших письмо-вих матеріалів, певна річ, залежить від достовірності ос-танніх. Наприклад, М. С. Строгович вважає помилковою практику, коли експерт «в основу своїх висновків вкла-дає не тільки результати дослідження ним відповідного об'єкта на основі спеціальних знань, а й матеріали досудового та судового слідства...». З таким поглядом на цю проблему не можна погодитися. У тих випадках, коли об'єктом експертизи є факт, який не можна безпосеред-ньо піддати експертному дослідженню (наприклад, стан психіки обвинуваченого в момент вчинення злочину), ек-сперт будує свої висновки на даних щодо цього факту, що є в показаннях свідків, потерпілих, обвинувачених, доку-ментах тощо.

Експертне дослідження виконується в процесі доказу-вання та є його складовою частиною й підпорядковане тим

самим цілям. Отримавши висновок експерта, орган дізнан-ня, слідчий, прокурор, суд (суддя)