Лише в 60-х рр., розвиваючи ідеї про необхідність додержання прав і законних інтересів учасників судового провадження , М.С. Строгович сформулював положення про те , що винним може бути визнано лише особу , вину якої достовірно доказано, в протилежному ж випадку особа вважається невинуватою. Крім того, автор уперше в науці кримінального процесу встано- вив межі практичного застосування принципу презумпції невинуватості.

Початок традиції визнання презумпції невинуватості одним з найважливіших прав людини заклала Декларація прав людини та громадянина, проголошена Національними зборами Франції 26 серпня 1789 р., стаття 9 якої проголошує: «Оскільки кожен є невинним, доки не буде встановлено інше, то в разі затримання особи надмірна суворість, не викликана необхідністю з метою забезпечення його затримання, повинна суворо каратися законом».

Згодом цей принцип було законодавчо закріплено в Статуті кримінального судочинства Російської імперії 20 листопада 1864 р. у вигляді системи логічних норм.

Прогресивне положення Статуту відмінило правило, згідно з яким обвинувачений зобов’язаний був сам довести свою невинуватість. У тексті Короткого відображення процесів чи судових тяжб 1715 р., що діяв до прийняття Статуту, прямо зазначалося: ”Повинен відповідач невинність свою доказом, коли буде потрібно, виправдати”, а власне визнання особи, в тому числі отримане внаслідок катувань, є “літучим свідченням всього світу”.

Цю традицію було продовжено в міжнародно-правових документах, присвячених правам людини та громадянина. У ст.11 Загальної декларації прав людини, прийнятою Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р., проголошується: “Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, доки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом при-людного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту» [24;24]. У статті 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1966 р. та рати-фікованого Указом Президії Верховної Ради Української РСР від 19 жовтня 1973 р., проголошується: «Кожен об-винувачений у кримінальному злочині має право вважа-тися невинним, поки винність його не буде доведена згідно з законом» [25;32].

У цих самих документах як найважливіші права лю-дини проголошені свобода від самообвинувачення та сва-вільного арешту, а також від жорстокого, нелюдського ставлення. Зокрема, в Міжнародному пакті про грома-дянські і політичні права людини зазначено, що кожен має право при розгляді будь-якого пред'явленого йому кримінального обвинувачення не бути приневоленим до давання свідчень проти самого себе чи до визнання себе винним (ст. 14); нікого не може бути піддано свавільно-му арешту чи триманню під вартою; кожному, хто поз-бавлений волі внаслідок арешту чи тримання під вар-тою, має право на розгляд його справи в суді, щоб цей суд міг невідкладно винести постанову щодо законності його затримання і розпорядитися про його звільнення, якщо затримання є незаконним (ст. 9); нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому, нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаран-ню (ст. 7). У статті 15 Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських, або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання, ратифікованої Указом Президії Верховної Ради УРСР від 26 січня 1987 р. № 3484-11, зазначається: «Кожна держава-сторона забез-печує невикористання будь-якої заяви, що, як встанов-лено, була зроблена під час катування, як доказу в ході будь-якого судового розгляду, за винятком випадків, коли вона використовується проти особи, звинуваченої у здійсненні катувань, як доказ того, що таку заяву було зроблено» [26;108].

Аналіз чинного законодавства свідчить, що у наш час під терміном «презумпція невинуватості» розуміють пра-вило, згідно з яким особу не може бути визнано винною у вчиненні злочину, а також притягнуто до кримінальної відповідальності, інакше як за рішенням суду і відповід-но до закону (ч. 2 ст. 15 КПК України).

У Конституції України, прийнятій на п'ятій сесії Вер-ховної Ради України, принципу презумпції невинуватості було відведено важливе місце; досить чітко висвітлено його зміст у ст. 62: «Особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаран-ню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.

Ніхто не зобов'язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину.

Обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одер-жаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

У разі скасування вироку суду як неправосудного дер-жава відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпідставним засудженням».

Сформульовані в цій статті положення ґрунтуються на принципі презумпції невинуватості людини, відображено-му в ч. 2 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, де зазначається, що кожен обвинуваче-ний в кримінальному злочині має право вважатися неви-нуватим, поки винуватість його не буде доведено згідно із законом.

Презумпція невинуватості в кримінальному судочинстві має значення як правова гарантія встановлення істини у справі, що має бути конкретизовано в новому КПК України.

За змістом частин 1—3 ст. 62 Конституції України дія презумпції невинуватості пов'язується не лише з визнан-ням особи винною вироком, що набрав законної сили. Вона поширюється й на осіб, чия причетність до вчинення зло-чину з'ясовується під час судового провадження, зокрема на підозрюваних.

Згідно з ч. З цієї статті обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини