предмет доказування і вимога закону про все-бічне, повне й об'єктивне дослідження всіх обставин справи (ст. 22 КПК) однакові як для стадії досудового слідства, так і для стадії судового розгляду, то і межі доказування на цих стадіях повинні бути однаковими. Але через по-шуковий, дослідницький характер процесуальної діяль-ності на цих стадіях, а також невірне або неточне визна-чення меж доказування, ці межі в них фактично можуть і не збігатися. Вони можуть бути ширше на досудовому слідстві, аніж у суді, і навпаки, вони можуть бути ширше в суді, а не на досудовому слідстві.
2. Належність і допустимість доказів.
Коло обставин, що підлягають дослідженню і встановленню в кримінальній справі з метою її правильного вирішення, називається предметом доказування і визначається статтями 64 і 23 КПК.
При провадженні дізнання, досудового слідства і розгляді справи в суді підлягають доказуванню подій злочину (час, місце, спосіб).
Доказів їх джерела, перераховані в ч. 2 ст. 65 КПК. Інші виходять із «двоякого» розуміння доказів, при якому доказами визнають-ся як фактичні дані (факти), так і джерела відомостей про них (по-казання свідка, потерпілого, обвинуваченого, підозрюваного).
Прибічники третьої точки зору відстоюють «єдине» поняття до-казів, вважаючи, що фактичні дані і їх джерела об'єднані в одному понятті як два необхідні елементи, а доказами слід вважати єдність відомостей та їх джерел, що перебувають у відносинах форми і змісту.
Відомості про факти самі по собі не матеріальні. Вони не існують без матеріального носія інформації і притаманного йому способу її передачі або добування у передбаченій законом формі. Так, від особи інформація передається у формі показань свідка, потерпіло-го, підозрюваного, обвинуваченого. Від предметів (речовин) — у формі опису ознак у протоколах слідчих і судових дій. Якщо ж для одержання відомостей потрібні спеціальні знання — призначається судова експертиза і одержана після ЇЇ проведення інформація залу-чається до кримінальної справи у формі висновку експерта.
Таким чином, якщо фактичні дані (або інформація) складають Зміст доказу, то названі джерела являють собою форму цього доказу. Фактичні дані і джерела доказів, з допомогою яких ці дані вста-новлюються, перебувають у тісному зв`язку, обумовлюють одне одного в реальній дійсності окремо не існують, як справедливо заз-начається в літературі, «фактичні дані і їх джерела самі по собі, у відриві одне від одного, не складають доказів».
У правильності такого тлумачення поняття доказів переконує і аналіз статей кримінально-процесуального кодексу. Так, закон говорить про збирання доказів та їх пред'явлення (статті 43-51,66,26І КПК), про докази, що наводяться в обвинувальному висновку (ст. 223 КПК) абоінші обставини вчинення злочину); 2) винність обвинуваченого у вчи-ненні злочину і мотиви злочину; 3) обставини, що впливають на ступінь і характер відповідальності обвинуваченого, а також інші об-ставини, які характеризують особу обвинуваченого; 4) характер і розмір шкоди, заподіяної злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинно-го діяння; 5) обставини, що сприяли вчиненню злочину.
Крім цих, до предмета доказування входять також інші обстави-ни. До них, по-перше, належать так звані доказові факти, тобто такі факти, за допомогою яких встановлюються обставини, вказані в стат-тях 64 і 23 КПК. Вони повинні бути належним чином зібрані й до-сліджені, іншими словами—доказані у справі. До них, наприклад, на-лежить факт алібі обвинуваченого, тобто факт, який засвідчує, що об-винувачений на час вчинення злочину перебував в іншому місці і, таким чином, не мав можливості вчинити даний злочин. Факт алібі слідчий, прокурор і суд повинні дослідити, перевірити, встановити або спростувати. Отже, він є елементом предмета доказування. До дока-зових фактів належать і факти, які також підлягають доказуванню у справі. Так, наявність плям крові на одязі обвинуваченого і притому тієї ж крові, що й кров убитого, повинна бути встановлена, доведена.
Друга група обставин, що також входять до предмета доказуван-ня, — це ті, за допомогою яких встановлюється об'єктивність відо-мостей, що містяться в тому чи іншому джерелі доказів, наприклад, характер стосунків свідка і обвинуваченого, потерпілого і підоз-рюваного, оскільки встановлення цих обставин може вплинути на правдивість їх свідчень.
З предметом доказування тісно пов'язана така властивість до-казів, як їх належність. Для того щоб справа була всебічно, повно і об'єктивно досліджена, необхідно залучити всі докази, що дозволя-ють установити обставини, які входять у предмет доказування.
Належність доказів — це така внутрішньо властива їм якість, внаслідок якої вони здатні встановити обставини, необхідні для по-вного і правильного вирішення даної справи. Вимога належності охоплює не весь доказ у цілому, а його змістовну частину — фак-тичні дані; вона поширюється і на встановлені в ході процесуальної діяльності доказові факти.
Залучати, однак, слід лише ті докази, які необхідні для правиль-ного вирішення справи. Надмірне розширення кола доказів віддаляє момент постановляння вироку, веде до непродуктивних витрат державних коштів, марнування часу, захаращує справу зайвими мате-ріалами. В той же час невикористання необхідних доказів може тягти за собою однобічність, неповноту дослідження і неправильність вирішення справи. Все це свідчить про необхідність залучення всіх дійсно належних до справи доказів.
Належність доказів тісно пов'язана із складом конкретного зло-чину, визначається ним. Оскільки будь-який злочин і особа, яка його вчинила, є індивідуальним, то є конкретним і зміст фактичних даних, які в кожній справі належить установити з метою її правильного вирішення. Іншими словами, питання про належність доказів у кожній кримінальній справі вирішує слідчий і суд, у провадженні якого вона знаходиться.
З належністю доказів тісно пов'язане поняття їх допустимості.
Якщо належність