Таким чином, справедливим є висновок про те, що не можуть вважатися судовими доказами фактичні дані;

- одержані з не вказаного у законі джерела;

- одержані з передбаченого законом джерела, але при процесу-альному формуванні якого було припущено істотне порушення кримінально-процесуального закону;

- закріплені неналежним суб'єктом доказування;

- одержані з встановленого у законі джерела і закріплені згідно з вимогами кримінально-процесуального закону, але такі, що не несуть у собі інформації, здатної встановити факти і обставини, що мають значення для правильного вирішення кримінальної справи.

З предметом доказування тісно пов'язане поняття межі доказування .

Межа доказування—це необхідна і достатня сукупність-доказів, яка, будучи зібраною у справі, забезпечує її правильне вирішен-ня, Якщо поняття предмета доказування відображає, що має бути з'ясо-вано, встановлено у справі, то поняття межі доказування відображає мозку, обсяг та глибину дослідження всіх істотних обставин справи, Правильно встановити межу доказування означає: а) забезпечити з необхідною повнотою з'ясування обставин, що входять у предмет доказування; б) використовувати для цієї мети тільки допустимі докази і при цьому в обсязі, необхідному для достовірних висновків у справі.

3. ПОНЯТТЯ Й КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКАЗІВ І ЇХ ДЖЕРЕЛ

Всі необхідні обставини в кримінальному процесі встановлю-ються за допомогою кримінально-процесуальних доказів. Відповідно до КПК це «будь-які фактичні дані, на під-ставі яких у визначеному законом порядку орган дізнан-ня, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільно небезпечного діяння, винність особи, яка вчи-нила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи» (ч. 1 ст. 65).

Поняття кримінально-процесуального доказу відріз-няється від поняття доказу в логіці: «Доказ — це логічна операція обґрунтування істинності якого-небудь суджен-ня за допомогою інших істинних і пов'язаних з ним суджень»4. Він складається з трьох елементів: 1) тези (судження, істинність якого обґрунтовують у процесі ар-гументації); 2) аргументів (доводів або підстав доказу — це вихідні теоретичні чи фактичні положення, за допомо-гою яких обґрунтовують тезу) і 3) демонстрації (це логіч-ний зв'язок між аргументом і тезою)5. Звичайно, докази в розумінні науки логіки теж широко застосовуються в кримінальному процесі, особливо при обґрунтуванні про-цесуальних рішень (постанов, вироків, ухвал), але надалі ми будемо мати на увазі саме кримінально-процесуальні (їх ще називають судовими) докази як фактичні дані, відомості про факти, обставини справи. Вони використо-вуються як аргументи.

Питання про те, що слід розуміти під «фактичними даними», про які говориться в законі, не знайшло одно-стайного вирішення в юридичній літературі Одні вважа-ють, що це факти, другі — що це відомості про факти, а треті — що це і те, й друге.

Розуміння «фактичних даних» як одержуваних з указаних у законі (ч. 2 ст. 65 КПК) процесуальних джерел відомостей про факти, обставини справи є нині, мабуть, чи не найбільш плідними. Факти — це події, явища дійсності, які не можна «приєднати до справи». Через те при доказуванні в кримінальній справі слідчий, прокурор і судці оперують відомостями про ці події та явища дійсності, зафіксовані в показаннях допи-таних осіб, документах та інших джерелах доказів. Навіть при безпосередньому сприйнятті слідчим або судцями фактів і обставин у ході провадження слідчих і судових дій (огляд, дослідування тощо) вони в кінцевому підсумку оперують як кримінально-процесуальними доказами не цими фактами, а тільки відомостями про них, зафіксованими в установленому законом порядку в протоколах слідчих дій і судового засідання.

Передбачені ч. 2 ст. 65 КПК показання свідків, потер-пілих, підозрюваного, обвинуваченого, висновок експер-та, речові докази, протоколи слідчих і судових дій та інші документи, за допомогою яких встановлюються фактичні дані, відомості як докази в справі, вказані в ч. 1 цієї статті, називають джерелами доказів. Така назва здається в цілому правильною, але точніше було б називати їх процесуальними джерелами доказів, щоб підкреслити їх відмінність від матеріальних джерел доказової інформації.

У процесуальних джерелах містяться відомості про факти, обставини справи; вони є носіями, сховищем до-казів. Тільки ті відомості, які є у вказаних джерелах, допустимо використовувати в кримінальному процесі як докази. Звичайно, якщо простежити всю низку причинно-наслідкових зв'язків, то в кінцевому підсумку виявиться, що джерелом доказової інформації є сама подія, яка залишила сліди в навколишній обстановці, які згодом у результаті процесуальної діяльності слідчого й суду по їх збиранню стануть процесуальними доказами.

Неправильно вважати джерелом доказів свідків, по-терпілих, підозрюваних, обвинувачених, експертів, авто-рів процесуальних та інших документів. Поки доказова інформація, яку мають певні особи, не одержана від них і не зафіксована в передбаченій КПК формі, не викладе-на у висновку експерта, в документі, доказів ще немає, а отже, і їх джерел, які повинні знаходитись у справі.

Перелічених же осіб точніше було б називати носіями можливої доказової інформації.

Чітке й послідовне розрізнення доказів як відомостей про факти, обставини та їх процесуальних джерел є, на нашу думку, теоретично обґрунтованим, повністю відпо-відає законові і потребам практики. КПК прямо вказує, що, наприклад, в описовій частині обвинувального вис-новку слідчий зобов'язаний зазначити докази, які зібрані в справі (ч. 2 ст. 223); у мотивувальній частиш вироку суд повинен навести докази, на яких ґрунтуються його вис-новки (ч. 1 ст. 334). Пленум Верховного Суду України неодноразово у своїх керівних роз'ясненнях звертав увагу судів на необхідність обґрунтовувати рішення саме дока-зами, а не обмежуватися переліком їх джерел. Так, у постанові від 29 червня 1990 р. «Про виконання судами України законодавства і постанов Пленуму Верховного Суду України з питань судового розгляду кримінальних справ і винесення вироку» верховний