боржника до виконання зобов'язань, не допускаючи самоправності кредитора й однозначно вимагаючи судового рішення для обмеження прав боржника. І хоча покарання для неспроможного боржника могло бути дуже жорстоким, від продажу в рабство й страти (Ш.5.) до пропорційного розчленовування згідно претензіям кредиторів (III.6.). Закони регламентували рух позичкового капіталу, обмежуючи розміри відсотків, що стягують, (VIII. 18а), караючи лихварство великим штрафом (VIII. 186). Тільки в 326 році до н.е. законом Петелія договір позики був реформований, і боргове рабство скасоване. Із цього часу боржник відповідав перед кредитором у межах свого майна.
Зобов'язання з деліктів.
Закони XII таблиць визначають ряд зобов'язань, які виникають внаслідок заподіяння шкоди, і розглядають їх не як правопорушення, а як зазіхання на права приватної особи (частки делікту), що ставило кривдника в положення боржника-потерпілого.
До категорії таких приватних правопорушень ставилися особиста образа, що каралася штрафом в 25 асів (VIII. 4.). Особливо жорстоко карався наклеп або ганебні слова (страта) (VIII. 1а; VIII. 16). Зобов'язання у вигляді штрафів або відшкодування заподіяного збитку належало у випадку зрубки чужих дерев, необережного знищення чужого майна, зберігання крадених речей, лихварство, пред'явлення суду підроблених речей, протрава або крадіжка врожаю в нічний час (для неповнолітніх).При цьому поряд зі штрафами зберігається найдавніший принцип таліону («VIII.2. Хто заподіє покалічення й не помириться з потерпілим, те нехай і йому самому буде заподіяне те ж саме»).
Законам XII таблиць відомі й публічні делікти, що відносяться насамперед до зазіхань на державу. «IX. 5. Закон XII таблиць велить віддавати до страти того, хто підбурює ворога (римського народу до нападу на Римську державу), або того, хто віддає ворогу римського громадянина».[12, ст.71 ]
Однак, незважаючи на досить широкий спектр злочинів, що карають стратою, рішення про позбавлення життя римського громадянина могло бути прийняте тільки в центуріатній коміції.
2.2 Шлюбно-сімейне право
Про сімейне право древнього Риму може бути сказане раніше за все, що римська сім'я, як її малюють Таблиці, була родиною строго патріархальною, тобто знаходилася під необмеженою владою домовладтки, яким міг бути дід або батько. Таке споріднення називалося агнатичним, відчого всі "підвладні" домовладиці були один одному агнатами.
Когнатичне споріднення виникало з переходом агнату (агнатки) в іншу родину або з виходом з родини. Так, дочка домовладики, що вийшла заміж, підпадала під владу чоловіка (або свекра, якщо він був) і ставала когнаткою у відношенні своєї кровноспорідненої родини.
Когнатом ставав і син, що відійшов від родини (з дозволу батька).Навпаки, усиновлений і тим самим прийнятий у родину, ставав стосовно неї агнатом - з усіма пов'язаними з тим правами, у тому числі й на законну частину спадщини.[15, ст.19]
Агнатичне споріднення мало безсумнівну перевагу над спорідненням кровним або ж когнатичним, у чому не можна не бачити релікт, пережиток родових відносин.
Здавна в Римі існували три форми укладення шлюбів: дві найдавніших і одна порівняно нова. Найдавніші відбувалися в урочистій обстановці й віддавали жінку-наречену під владу чоловіка. У першому випадку шлюб відбувався в релігійній формі, у присутності жерців, супроводжувався поїданням спеціально виготовлених коржів і урочистою клятвою дружини бути завжди з чоловіком. Друга форма шлюбу укладалася у формі покупки нареченої (у манципаціальній формі)[ 5, ст.75 ].
Але вже Закони XII таблиць знають бесформальную форму шлюбу - "Sine manu" - тобто "без влади чоловіка". Можна припустити, що цей шлюб диктувався нестатком збіднілих патриціанських родин у союзі з багатими плебейськими, але це тільки припущення. Як би там не було, але саме в цій формі шлюбу -Sine manu - жінка знайшла собі значну свободу, включаючи свободу розлучення (якої вона не мала в "правильному шлюбі"). З розлученням жінка забирала своє власне майно, внесене в загальний будинок як придане, як рівне й набуте після вступу в шлюб.
Із часом саме шлюбу Sine manu було забезпечено найбільше поширення, тоді як "правильні" форми шлюбу усе менш використовувалися, зберігаючись головним чином у жрецьких і патриціанських родинах.
Специфічною особливістю шлюбу Sine manu було те, що його потрібно було поновлюватии щорічно, інакше на підставі Законів чоловік одержував всі права як у шлюбі conventio in manum в силу давності володіння. Для збереження шлюбу у формі Sine manu дружина в відповідний день на три дні йшла з будинку чоловіка (до батьків, друзів) і тим самим переривала строк давнини (VI. 4.).
Витрати на утримання родини лежали, природно, на чоловікові, бошлюб був патріархальним, по чоловіку, звичайно, не заборонялося розпоряджатися приданим, принесеним дружиною. Воно було його власністю.
По переказах, перше розлучення в Римі мало місце в 231 р. до н.е., однак, вочевидь, що родини в Римі розпадалися й раніше. Так у Законах XII таблиць уже зустрічається стаття, що регулює цю сферу сімейно-шлюбного права.
Розлучення було доступно чоловікові при всіх формах шлюбу, для дружини тільки в шлюбі Sine manu . Для формального розлучення чоловікові досить було вимовити дружині «Бери свої речі і йди геть» і забрати ключ (IV.3.)[ 12,с.72 ].
Також Законам XII таблиць відомий і інститут опіки, що встановлювалася над жінками («V.1 внаслідок властивого їм легкодумства...», неповнолітніми, божевільними й марнотратними (V.7. а.б.).
Спадкове право. У римському праві існувало два способи успадкування - успадкування за законом і успадкування за заповітом.
Після смерті домовладики, майно родини переходило найближчому агнату (V. 4.), а якщо покійний залишав заповіт, потрібно було сліпо й свято дотримуватися його буквального тексту (V.З.). Вдова покійного у всіх випадках одержувала якусь частину майна як для