Велику роль відігравали в Єгипті переписувачі, з яких виходили вищі сановники. Платня їм платилося натурою. Найбільш видним чиновникам були подаровані землі з державного фонду, причому іноді цар давав цим сановникам право стягувати збори із селян у свою користь.

У XVI-XIV ст. до н.е. усе населення починає поділятися на групи по роду занять. Одні групи населення одержали привілеї і земельні володіння з правом передачі їхній у спадщину, інші - повинні були платити оброк і виконувати фізичні роботи. Воїни наділялися ділянками землі і мали право звертатися зі скаргами безпосередньо до царя. При Рамзесі II закріпилася кастова організація суспільства. Суспільним заняттям населення Древнього Єгипту були землеробство і скотарство. [8, 46]

Основним заняттям Древнього Єгипту були землеробство і скотарство. Для землеробства в Єгипті були сприятливі умови, оскільки ріка Ніл харчувала водою великі простори землі. Але були потрібні греблі і канали, щоб затримати воду на поверхні землі і рівномірно розподілити її по всій території країни. На створення споруджень, необхідних для штучного зрошення була витрачена колосальна праця декількох поколінь. Ще до утворення Древнього царства в Єгипті успішно розвивалося землеробство. У період Древнього царства населення починає займатися скотарством. Розвивається також і ремесло, хоча знаряддя праці виготовляються ще з міді і каменю. У період Середнього царства з'являється бронза, але широке її використання відбувається в Новому царстві. У Новому царстві з'являються вироби з заліза.

До створення зрошувальних споруджень залучалися не тільки раби, але і вільні селяни і ремісники. В екстрених випадках (проривши дамби, поглиблення каналу і т.п.) у роботах брали участь і представників вищих шарів населення. На всіх працюючим поширювалася сувора дисципліна як у військове, так і в мирний час.

Основну масу населення складали селяни-общинники і ремісники. Одні із селян жили на державній землі самостійними громадами. Кожний із селян мав свій наділ, за користування яким сплачував збір у скарбницю (рента-податок). Самовільно залишити землю і общину не дозволялося. Інші селяни були прикріплені до землі, подарованої царем храму, чи сановнику воїну (цю землю їм надавав у користування фараон). Селяни і ремісники, що працювали в цих господарствах, одержували від великого землевласника денна їжа. Селяни, що працювали на одержаній державній землі (царська людина) не володіла ні зерном, ні худобою, цим його забезпечувала держава. Врожай підлягав суворому контролю і більша його частина відбиралася (від 1/3 до 5/6 частин). [8, 49]

Вони працювали на поле й у майстернях у найважчих умовах під спостереженням спеціальних доглядачів, що нерідко прибігали до побоїв. Селяни не вправі були піти з землі, але їх могли вигнати з оброблюваних ними ділянок за несвоєчасне внесення оброков. Пізніше це вигнання було заборонено і замінене тілесним покаранням.

Платнею за працю, в тому числі працю ремісників, були продовольчі видачі і видачі одягу.

Селян, крім того, змушували працювати на загальнодержавних роботах – на спорудженні іригаційної системи, палаців, храмів, пірамід, доріг тощо.

Розвиток продуктивних сил призволить до розшарування сільських громад. Окремі селяни розорилися. Утворюється прошарок дрібних власників, серед яких виокремлюються заможні господарі.

Серед вільних общинників-селян, яких називали неджес (маленькі), виділяються сильні неджес, які володіють правами приватних землевласників. Вони разом з нищими ланками жрецтва, вищими чиновниками і розбагатівшими ремісниками складають в містах середній, перехідний клас від вільних малих робітників до пануючого класу. Діти сильних неджес могли пройти навчальний курс у спеціальних школах. Які керувались царськими писцями, і по закінченню курсу навчання отримати чиновницьку посаду. [8, 54]

Другу багато численну групу складають збіднілі общинники – найбідніша група міського населення, що живе в стані крайнього убожіння і в силу цього попадають в ту чи іншу форму залежності від царсько-храмових або приватних осіб. Раби і неповноправна біднота поповнюють робочу силу не тільки царських, храмових господарств а господарств великої аристократії, але й господарства розбагатілих общинників і багатих ремісників.

У Древньому Єгипті існували в досить великій кількості і вільних ремісниках. Вони працювали в державних рудниках і майстернях, поєднуючи в групи по 10 чоловік, кожна - під спостереженням особливих керуючих. Заможні мали власні майстерні, помічників, рабів.

Раби.

Рабовласництво в Єгипті з'являється ще до утворення централізованої держави.

Головним джерелом рабства був військовий полон. Полонених називали «живими убитими» і використовували для громадських робіт.

Рабами ставали не тільки чужоземці, але і єгиптяни, переможені в міжусобних війнах. Існувала до визначеного часу і боргова кабала в результаті утрати волі неоплатним боржником.

Добуті у війні раби формально вважалися власністю держави, фактично царя. Надаючи сановникам у володіння землі, цар разом із землею давав деяку кількість державних рабів.

В період Нового царства набуває подальшого розвитку інститут рабства. Царські раби – хелму ністу – використовуються в царському, храмовому та приватному господарстві (фараони надавали їх у користування воїнам,чиновникам тощо). Приватні раби – баку –складали частину особистого майна власника,могли бути продані, куплені чи подаровані. [5, 74]

Експлуатація рабів у Єгипті не досягала такого ступеня тяжкості, як у Греція і в Римі. Вони могли мати свою сім’ю, своє майно, яким розпоряджалися. У випадку скоєння злочину таких рабів заарештовували і карали згідно з державними законами. Держава дозволяла рабам не тільки скаржитися на жорстоку поведінку чи знущання господарів, а навіть шукати захисту і притулку