Деякі особи, що мали пасивну заповідальну правоздатність, не завжди могли одержати спадщину за заповітом. Наприклад, чоловіки віком 25—60 і жінки 20—-50 років, які не були у шлюбі, одержували спадщину тільки після найближчих родичів, а також за умови, що вони взяли шлюб протягом 100 днів після відкриття спадщини. Ці обмеження було введено законами Августа з метою боротьби з небажанням брати шлюб і бездітністю. Крім того, були й інші обмеження щодо одержання спадщини.

Допускалось призначення спадкоємця за відкладальної умови. У такому разі днем відкриття спадщини вважався не день смерті спадкодавця, а день настання зазначеної умови, наприклад за під призначення спадкоємця (субститута), коли заповідач визначав ніби запасного спадкоємця на випадок, якщо перший спадкоємець чомусь відмовиться прийняти спадщину чи помре до відкриття спадщини.

Призначення спадкоємця за скасувальною умовою не допускалось, оскільки суперечило загальновизнаному принципу римського спадкового права — semel heres semper heres — спадкоємець завжди спадкоємець, тобто, якщо ти призначений спадкоємцем, то призначений назавжди і замінити тебе не можна.

Важливим принципом римського спадкового права, який залишався практично незмінним в усі часи римської історії, була свобода заповіту. Заповідач мав право призначити спадкоємцем на свій розсуд будь-кого зі своїх родичів або й зовсім сторонніх осіб. Свобода заповіту була відома вже Зако- нам XII таблиць, в яких проголошувалось: «Як хто розпорядився на випадок своєї смерті щодо свого майна або піклування (над підвладними йому особами), хай те так І буде не- | порушним».

Суворість моральних правил, любов до рідних, гласність вчинення заповіту утримували спадкоємців від можливості скористатися своїм правом свободи заповіту всупереч сімей- | ним інтересам. Спадкоємці, як правило, були членами сім'Ц заповідача. Однак із занепадом старої патріархальної рі ської familia, послабленням моральних норм та з дією інші чинників свобода заповіту призводила до того, що заповіла* ^ все частіше призначали своїми наступниками сторонніх осіб, обходячи сво'іх найближчих родичів, які своєю працею брали безпосередню участь у створенні спадщини. Це не могло не викликати обурення суспільства.

Поступово виникає необхідність розумно обмежити свободу заповіту. Спочатку це зводилося до того, що заповідач, оголошуючи на народних зборах своє розпорядження, зобов'язаний був згадати поіменно всіх безпосередньо підвладних — heredes sui. При цьому він міг позбавити їх спадщини, вказавши підвладних синів поіменно, а дочок — загалом: «Всіх останніх позбавляю спадщини». Але розрахунок був на те, що публічно позбавити спадщини своїх підвладних (передусім дітей) заповідач не наважиться. Від такого нерозважливого кроку його мала утримати загроза громадського осуду. Таким чином виникло «процесуально-необхідне спадкуванням, яке полягало у необхідності додержуватися процедури позбавлення спадщини під загрозою недійсності заповіту.

Однак практика довела недостатність таких формальних обмежень. Заповідачі без докору сумління перелічували найближчих родичів, проголошуючи при цьому, що їх вони позбавляють спадщини. Потрібні були радикальніші заходи. їх виробила практика центумвіральних судів, в компетенцію яких входило розгляд спорів про спадщину. При цьому заповідач був зобов'язаний не лише перелічити найближчих родичів, а й визначити їм у заповіті певну (обов'язкову) частку спадщини. В іншому разі обійденим спадкоємцям надавався спеціальний позов про порушення заповідачем моральних обов'язків. Преторська практика визначила коло осіб, що мали право на обов'язкову частку в спадщині незалежно від змісту заповіту. Крім heredes sui (безпосередньо підвладних) до цього кола відносили також еманципованих дітей. У кла- сичний період право на обов'язкову частку одержали всі низхідні та висхідні родичі без винятку, а повнорідні та єдинокровні брати І сестри заповідача — за умови, що спадкоємцями були призначені негідні особи. Так сформувалося <ьмшпе-ріально-необхідне спадкуванням, яке полягало у примушуванні спадкодавця виділити обов'язкову частку спадку певним особам.

Обов'язкова частка визначалась чвертю законної частки, тобто тієї частки, яку спадкоємець одержав би в разі спадкування за законом. У «праві ЮстинІана» розмір обов'язкової частки визначався більш гнучко: якщо до спадкування за законом закликалися чотири і більше спадкоємців, обов'язкова частка становила половину законної, якщо менше — її третину. З поважних причин (посягання на життя заповідача, дочка брала шлюб без згоди батьків до 25 років та ін.) заповідач міг позбавити спадкоємця і права на обов'язкову частку.

Крім визначення спадкоємців і часток у спадщині, в заповіті могли бути й інші розпорядження: вказівки, як і для чого використати спадкове майно, покладення на спадкоємців обов'язків виконати певні дії. Заповідач міг зобов'язати спадкоємця або спадкоємців передати певну річ зі спадщини або ЇЇ частину третім особам {легат або заповідальний відказ).

Заповіт, укладений суворо до вимог закону, міг бути скасований або частково змінений до відкриття спадщини самим заповідачем: він міг скласти новий заповіт, доповнити його або змінити. Пізніше складений заповіт скасовував раніше складений у частині, що суперечить пізніше складеному.

2.2. Спадкування за законом

Спадкування за законом (ab intestato — спадкування всупереч заповіту) мало місце в таких випадках: а) за відсутності заповіту; б) визнання його недійсним; в) смерті спадкоємців, зазначених в заповіті, до відкриття спадщини або їх відмови від прийняття спадщини. В цих випадках спадкування наставало в порядку,