Покупець, між тим, купив річ для подарунка, а тепер не знає, як бути. Невизначеність породжувала нестабільність цивільного обігу, чого не можна допускати. Тому з давніх часів строки в майнових спорах — необхідний елемент цивільного судочинства.
Строки мають різне значення і в інших правовідносинах. В одних випадках час може породжувати правовий захист, в інших — погашати. Закінчення певного терміну перетворює факт у право (набувальна давність), проте він і гасить право (позовна давність). Час надає право одному, водночас по-збавляючи права іншого.
Поміж часово-правових категорій у судочинстві найбільшого значення набула позовна давність — встановлений законом строк для захисту порушеного права в суді. Як правова категорія у римському праві вона виникла досить пізно, класичне римське право цього поняття не знало. За тих часів були законні строки для деяких позовів, з яких поступово розвинулась і позовна давність. Законні строки погашали саме матеріальне право, отже, право на захист його в суді. Вони були короткочасними.
Основна відмінність законних строків від позовної давності полягала в тому, що:
1) законні строки менш тривалі — один рік для спорів прорухоме і два роки в спорах про нерухоме майно. Позовна
давність — ЗО років;
сплив законного строку погашав не тільки право на захист, а й саме матеріальне право. Наприклад, у спорі проправо власності зі спливом законного строку власник втрачавяк право на захист, так і право власності на спірну річ. Ізспливом позовної давності власник втрачав право на судовийзахист свого права власності, однак він не втрачав самогоправа власності;
законні строки не переривались і не призупинялись. Позовна давність могла призупинитися й перерватися.
Спочатку цивільні позови давністю не обмежувалися — доти, доки Існувало саме право, існувало й право на позов, тобто право на судовий захист. Однак уже претори із зазначених вище причин обмежують право на захист строком в один рік (строк повноважень самого претора). Згодом було встановлено строкові обмеження для деяких цивільних позовів. І тільки в 424 р. імператор Теодосій II ввів спеціальні строки для погашення права на позов тривалістю ЗО років. Згодом для деяких позовів (церкви, державні скарбниці та ін.) встановлюються триваліші строки — 40 років, для інших — коротші. Але основний строк позовної давності ЗО років.
Встановлення жорстких строків позовної давності потребувало точного визначення початку їх перебігу, що залежало від характеру правовідносин. У строкових договорах початком перебігу позовної давності вважався наступний день після закінчення договірного строку. Наприклад, договір позики грошей був укладений на 5 років — з 01.01.80 р. до 01.01.85 р. н. є. Позовна давність починає свій перебіг з 02.01.85 p., проте якщо в договорі строк виконання не зазначений, то він спливає через 7 днів після заяви вимоги кредитора. У спорах про речеве право перебіг позовної давності починається з того часу, коли в суб'єкта речевого права (власника) виникає право на позов, тобто коли йому стає відомо, де знаходиться його річ.
Нормальний перебіг позовної давності може перериватися й призупинятися. Перерва настає з двох підстав: підтвердження боргу і звернення з позовом у встановленому порядку. Наприклад, боржник, якому кредитор нагадав про необхідність виконати зобов'язання, своїм проханням про відстрочку виконання не тільки не заперечує наявності боргу, а й підтверджує його І тільки просить про відстрочку. Інший випадок переривання позовної давності — подання позову, який не був розглянутий судом внаслідок досягнення мирної угоди про ту саму відстрочку. В зазначених випадках позовна давність переривалась і починала свій перебіг спочатку. Час, що сплив до перерви, до уваги не брався.
Призупинення на певний строк перебігу позовної давності може бути обумовлене певними обставинами, однак після 'їх усунення їх позовна давність триває. Строк, що минув після призупинення позовної давності, компенсується часом після її поновлення. У сумі він не повинен перевищувати строку позовної давності. Призупинення позовної давності могло мати місце у разі військових дій, епідемії, неповноліття правомочної особи та за інших обставин, що були перешкодою для звернення з позовом.
Сплив строку позовної давності тягнув погашення права на позов, однак не припиняв права вимоги чи права на річ. Спірне право продовжувало існувати, проте воно вже позбавлене захисту з боку держави. Отже, виконання зобов'язання після спливу строку позовної давності (наприклад повернення боргу) вважалося виконанням належного, оскільки саме право існує, хоч і позбавлене захисту позовом. Наприклад, якщо йдеться про спірне зобов'язання, то воно зберігає силу І після спливу строку позовної давності, однак позбавляється позовного захисту. Такі зобов'язання дістали назву натуральних.
4. Спеціальні засоби преторського захисту
Крім позовного захисту порушених прав, було введено найрізноманітніші форми непозовного захисту від правопорушень. Вони ґрунтувалися на положеннях магістратів і були виразом адміністративної влади. За своєю природою це були адміністративні форми захисту суб'єктивних цивільних прав. Серед них розрізняли інтердикти, стипуляції, введення у володіння і поновлення в первісний стан.
Інтердикти (розпорядження претора, якими він забороняв здійснювати які-небудь протиправні дії) спочатку адресувалися конкретним особам, а потім проголошувались якзагальнообов'язкове правило. Вони широко застосовувалисьяк правовий засіб проти самоправності — претор віддававрозпорядження іншій стороні: не чинити насильства (vimfieri veto). Самоправність в давні часи найчастіше виявляласьу відносинах володіння. Внаслідок цього і виникли посесійніінтердикти, створені для захисту фактичного володіння речами. Вони поділялись на інтердикти, що захищали наявне володіння від посягань третіх осіб, інтердикти про поверненнявтраченого володіння тощо.
Стипуляція — обіцянка заплатити певну суму або зробити що-небудь: проголошувалась в урочистій обстановці увідповідь на конкретно поставлене питання.