Імператорський титул та пов'язані з ним претензії вима-гали великих людських і фінансових ресурсів. Часті походи і придушення повстань в національне неоднорідних областях імперії виснажували німецький народ, об'єктивно ослаблю-ючи імператорську владу. Остання для свого збереження бу-ла вимушена приносити постійні жертви. Починаючи з Отто-на І імператори значну частину свого часу проводили в Іта-лії, залагоджуючи непрості відносини з папами та місцевими феодалами. Ця постійна відсутність імператорів у власних ні-мецьких землях дозволяла крупним феодалам нарощувати свою силу, зміцнювати свою незалежність від центральної влади.

Свого часу Генріх І обклав даниною усю сербсько-лужи-цьку групу слов'ян, а також деякі інші племена західносло-в'янської гілки - лютичів, ободритів. За Оттона І до складу Німецької імперії увійшли слов'янські землі між Ельбою (Лабою) та Одером (Одрою). Слов'яни чинили запеклий опір. У кінці Х ст. в результаті слов'янського повстання Німецька імперія втратила усі попередньо захоплені сло-в'янські землі, за винятком сербо-лужицької області. Таким чином і і1гап§ пасЬ овієм (похід на схід) вів до маловиправ-даного ослаблення сил імперії.

Зміцнення королівсько-імператорської влади означало поштовх до розвитку феодальних відносин у суспільстві. Політика Генріха І стосовно створення важкоозброєної кін-ноти стимулювала процеси феодалізації, оскільки рицарі-кіннотники поповнювали клас феодалів. Оттонівська цер-ковна політика сприяла закріпаченню колись вільних селян-общинників. їх прошарок різко скорочується, вони зберіга-ються, головним чином, на окраїнах імперії - у Фрісландії, в Тіролі. Феодальна експлуатація в Х-Х1 ст. здійснюється переважно у формі панщини, до якої додаються чисельні оброчні платежі. Поширення панщини означало встановлен-ня найбільш тяжкої форми залежності селян - особистої.

Адміністративна і судова влада поступово зосереджу-ється у феодальній вотчині, що дозволяє її власнику здійс-нювати позаекономічний примус щодо селянства.

Перші королі нової франконської (Салічної) династії (1024-1125) - Конрад II та Генріх III намагалися зберегти позиції центральної влади за нових соціальних умов. Так, Конрад II пробував спертися на дрібне рицарство в своєму протистоянні з крупними феодалами. Останнім було забо-ронено довільно конфісковувати лени своїх васалів. Генріх II виступив у ролі покровителя «приватних» монастирів, що перебували у приватному підпорядкуванні великих феода-лів. Королівській владі протистояв союз феодальних маг-натів з римським папством. Імператор Генріх IV (1056-1106) першим відчув на собі усю силу новоутвореного союзу. В 1070р. розпочався заколот верхівки саксонської знаті, невдоволеної спробами імператора перетворити усю Саксонію на королівський домен. Після придушення цього виступу (1071 р.) в 1073-1075 рр. прокотилося величезне по-встання саксонських селян. Імператору вдалося розгромити піше селянське ополчення під Хомбургом, а з верхівкою саксонської знаті було досягнуто компромісу - її лідер Оттон Нортгеймський став саксонським намісником.

Користуючись неповноліттям (до 1065 р.) імператора Генріха IV, Латеранський помісний собор (Рим, 1059р.) установив новий порядок обрання папи. Відтепер його мав обирати конклав кардиналів без участі імператора. В 1073 р. папою був обраний німецький монах Гільдебрандт під іме-нем папи Григорія VII (1073-1085). На відміну від своїх попередників, цей папа не накопичував гроші заради гро-шей, а вбачав у них дієвий фактор своєї політики. Його іде-алом була незалежна від феодалів церква. Як уже вказува-лося, з часів Оттона І у королівських руках перебувала інвес-тура, тобто виключне право призначення на вищі церковні

посади. Під приводом боротьби з обмирщенням церкви та симонією (практикою продажу церковних посад світським особам за гроші) папа розпочинає боротьбу проти Генріха IV. Той, в свою чергу на соборі у Вормсі 1076 р. оголосив про відсторонення папи. Тоді Григорій VII відлучив Генріха IV від церкви та позбавив його імператорського сану. Підда-них було звільнено від присяги зміщеному імператору.

У 1077 р. Генріх IV був змушений капітулювати. Він при-був до папського замку у Каноссу, щоб покаятися і визнати власну неправоту. Кілька днів босого і простоволосого імпе-ратора витримували перед замкненими ворітьми папського палацу, а тоді нав'язали деморалізованому монарху підпи-сання акту, названого «Диктат папи». В 27 статтях вказано-го документа проголошувалося, що папі і нікому іншому на-лежить право призначення, зміщення і переводу єпископів, вирішення найважливіших юридичних суперечок, суду і на-кладення на імператорів та князів церковних покарань, зві-льнення підданих від присяги монархам тощо. Ніхто не має права судити папу, а князі й імператори на знак покори наміс-нику Христа повинні цілувати його пантофлю. Князі висту-пають безпосередніми васалами «апостольської» кафедри, з рук якої вони отримують на ленних засадах князівське, ко-ролівське та імператорське право, приносячи папі денну присягу у васальній вірності. Тим самим виходило, що кан-дидат у королі чи імператори може отримати вищу королів-сько-імператорську владу лише безпосередньо з рук папи. Цим королівська влада суттєво послаблювалася, перетворю-валася на предмет постійних суперечок між князями-пре-тендентами на корону. Обраний німецьким імператором з допомогою папи і протиставлений ним Генріху IV Рудольф Швабський сам не збирався віддавати папі ключі від влади в імперії- право інвестури імперських єпископів. В свою чер-гу, Генріх IV зумів поставити на папський престол свого ви-суванця Климента III, якого