Реферат

На тему:

“Держава і право в складі Австро-Угорщини та Російської імперії”

Зміни в державному устрої, суспільному ладі

і праві Російської імперії та їх запровадження

в Україні

У першій половині XIX ст. більша частина території України входила до складу Російської імперії, а менша (Східна Галичина, Північна Буковина й Закарпаття) — до Австро-Угорської. Попри це, суспільний лад на її землях в основному залишався незмінним.

Поширивши 1785 р. на Лівобережну Україну дію «Жалува-ної грамоти дворянству» і зрівнявши козацьку старшину й українську шляхту в правах з російським дворянством, царсь-кий уряд звільнив їх від обов'язку служити державі, а також від податків, різних повинностей, зокрема рекрутської, від тілесних та інших покарань.

Старшина й шляхта, ставши дворянами, набули особистої і майнової недоторканності. Позбавити дворянина соціаль-ного статусу чи майна можна було лише за рішенням суду, за-твердженим царем.

Дворяни мали свої органи управління, які створювалися на повітових і губернських зібраннях. Важливим привілеєм було виключне право дворян володіти населеними землями, а також кріпаками, які на них проживали. Щодо останніх вони мали широке право вотчинної юстиції.

На Україну було поширено дію Табеля про ранги — право-вого акта Петра І від 24 січня 1722 р., який встановлював бю-рократичну ієрархію чинів в армії, на військово-морському флоті й у державному апараті. Цей табель поділяв усі чини й посади на 14 рангів (класів). Так, до 1-го рангу в цивільних установах належав канцлер, в армії — генерал-фельдмаршал, на флоті — генерал-адмірал; до найнижчого рангу відповідно — колезький реєстратор, прапорщик, мічман. Надання того чи іншого чину давало право для призначення на певну посаду. Табель про ранги встановлював зверхність військових чинів над цивільними чинами того ж рангу.

Шлях вихідця з нижчого стану до дворянства був непрос-тим. Він міг стати потомственим дворянином, отримавши на цивільній службі чин 5-го рангу (тобто статського радника), а на військовій — 8-го рангу (майора). Представники недворян-ських прошарків на цивільній службі від 14-го до 10-го рангу, як правило, отримували звання почесного громадянина.

Категорію почесних громадян було створено для оформ-лення проміжної ланки між дворянством і міською біднотою. Представники цього прошарку, сподіваючись вибитися в дво-ряни, підтримували кріпосницьку політику царизму.

Почесне громадянство поділялося на особисте й спадкове. Особистого почесного громадянства могли набути ті, хто закінчив університет, Академію художеств або заручився кло-потанням міністерства. В Правобережній Україні право на таке громадянство надавалося і представникам колишньої шляхти в містах. Це звання передавалося у спадок дітям, якщо батько як почесний громадянин мав 7-й військовий чин. По-чесні громадяни звільнялися від подушного податку, рек-рутської повинності, тілесних покарань (у разі вчинення ними злочину), а також мали право брати участь у виборах і бути обраними на міські громадські посади. Почесне громадянство й пов'язані з ним права скасовувалися лише за судовим рішенням, або в разі вступу громадянина до ремісничого цеху.

Технічний прогрес, розвиток промисловості, зародження капіталістичних відносин, поява почесного громадянства, а згодом і нових станів — буржуазії та пролетаріату — все це поступово змінювало суспільний лад і життя міського насе-лення (ремісників, купецтва, робітних людей).

В Україні здавна були міцними цехові звичаї і традиції. В більшості міст цехові люди становили окрему соціальну групу, яка поповнювалася за рахунок міщан і державних селян. У містах Лівобережжя і степової частини України цеховий лад і правовідносини між членами цехів регулю-валися загальноімперським законодавством, зокрема Реміс-ничим положенням 1785 р. і Статутом про цехи 1779 р. В Правобережній Україні до 1840 р. цеховий лад регулювався в основному місцевим правом. Але й тут невдовзі почали поширюватися загальноімперські правові норми. 1850 р. було розроблено спеціальний список ремісничих цехів для міст і містечок України, який враховував місцеву практику орга-нізації цехів.

Цехові ремісники поділялися на вічно цехових і тимчасово цехових, мали свою систему управління. Її очолювала цехова управа, що підпорядковувалася магістратові чи ратуші. Це-хами керували майстри. Царський уряд підтримував цехову верхівку, надаючи їй привілеї у сплаті податків і зборів. Права рядових ремісників не захищалися.

На матеріальному становищі незаможних ремісників нега-тивно позначалося загострення конкурентної боротьби між товаровиробниками — купецькими й дворянськими ремісни-чими підприємствами.

Купецтво першої половини XIX ст., відповідно до Регла-менту головному магістрату від 16 січня 1721 р., поділялося за-лежно від майнового стану на дві гільдії, що мали свої виборні керівні органи. Купці були обмежені корпоративним устроєм. Їхні намагання вийти з-під влади корпорації підтримував царський уряд, вживши цілу низку заходів, які розширили підприємницькі можливості купецтва. 1824 р. він скасував ви-могу сплачувати подвійний податок при переселенні, а 1832 р. надав купцям право брати в оренду земельні ділянки й будівлі для організації промислового виробництва. Все це сприяло становленню фабрично-заводської системи господарювання і створювало умови для поступового переходу Російської імперії від феодалізму до капіталізму. Разом з тим царизм не переставав зміцнювати феодальне- кріпосницьку систему.

Царськими указами 1800,1804, 1808, 1823 рр. завершилося юридичне покріпачення селян України. На них поширилася урочна система, що існувала в Росії. Виконання уроків (зав-дань) було нелегкою справою, яка забирала в селян дуже ба-гато сил і часу. До того ж поміщики, товаризуючи свої госпо-дарства, відбирали у кріпаків наділи з наданням їм місячного утримання (місячини). Таким чином селян перетворювали на кріпосних робітників. Обезземелювання селян набуло вели-кого поширення на Лівобережжі й у Південній Україні, де місячниками стали майже 123 тис. селян-чоловіків. Відрив кріпаків від землі був пов'язаний з