В Україні поряд з поміщицькими була величезна кількість державних селян, особливо на Лівобережжі (50 %), в Право-бережній Україні (13 %) і на півдні України (решта). Вони за-знавали нещадної експлуатації. Розмір грошової ренти й податків постійно зростав. Державних селян душив і над-мірний тягар повинностей (рекрутська, дорожна, возова та інші). У першій половині XIX ст. частина державних селян, в основному Харківської, Катеринославської та Херсонської губерній, отримала статус військових поселенців, життя яких суворо регламентувалося і було нестерпним. У Правобережній Україні широко застосовувалася така форма гноблення дер-жавних селян, як переведення їх на господарче становище. Державні землі здавалися в оренду поміщикові (посесорові), який експлуатував селян, що жили на цих землях, більше, ніж своїх кріпаків. Тож не дивина, що тут селянський рух проти поміщиків був особливо активним. Це примушувало царизм вживати заходів. У 1837—1841 рр. було здійснено реформу управління державними селянами. Ця реформа графа І. Ки-сельова, тодішнього міністра державних маєтностей, надала селянам право створювати органи самоврядування (сільські й волосні суди). Самоврядування було дуже обмежене, бо зале-жало від державних органів — окружних чиновників у пові-тах і губернських начальників палат державних маєтностей. Реформа дещо полегшила життя державних селян, але зберег-ла їхнє кріпосне становище й усі форми податків та повин-ностей.

У першій половині XIX ст. було завершено феодально-кріпосницькі перетворення в Україні, які до решти позбав-ляли її автономії. Найвища влада тут належала імператорові. Вияв його волі у письмовій чи усній формі вважався правовою нормою, обов'язковою для виконання, а підписаний ним акт — законом. У 1800 — 1850 рр. в імперії правили Павло І, Олек-сандр І і Микола І разом зі своїми радами, кабінетами, міні-стерствами та іншими розпорядчими установами. Комітет міністрів, створений при Олександрі І восени 1802 р., розгля-дав найважливіші питання державного управління. Його пов-новаження як вищої адміністративної установи було визначено «Установленням...» у березні 1812 р. Ще з січня 1810 р. при імператорові діяла Державна рада. Членів цього дорадчого органу цар призначав з числа впливових чиновників. До ради входили й міністри. Першим її головою був канцлер граф М. П. Румянцев, а після нього (з 1812 р.) на цю посаду призначалися Н. П. Салтиков, П. В, Лопухін, В. П. Кочу-бей, О. І. Чернишов. Рада попередньо розглядала законопро-екти, які після усної чи письмової санкції царя ставали за-конами й оголошувалися першим департаментом.

Сенат було створено ще раніше, 1711 р., з наданням йому широких (навіть законодавчих) повноважень. Упродовж XVIII ст. ці повноваження чимдалі звужувались, і, зрештою, Павло І обмежив їх розглядом судових питань. Із загострен-ням кризи, що охопила феодально-кріпосницьку систему, повноваження Сенату перебирали то Комітет міністрів, то Державна рада.

Зміцненню самодержавства сприяло створення т. зв. «Власної Його Імператорської Величності Канцелярії». В дру-гій чверті XIX ст. вона стала надзвичайно впливовим органом. Завдяки своїй наближеності до особи імператора Канцелярія діяла набагато енергійніше й оперативніше за інші владні структури. Вона мала кілька відділень. Перше контролювало міністрів, друге було пов'язане з кодифікацією законів, а третє виконувало функції вищої політичної поліції. Четверте, п'яте, шосте та інші відділення займалися другорядними справами. Взагалі «Власна Його Імператорської Величності Канцелярія» була органом надзвичайного управління, без якого царизм не міг обійтися в складній тогочасній обстановці.

В Росії з 1802 р. існувало вісім міністерств (внутрішніх справ, поліції, юстиції, фінансів, народної освіти, військове, морське та іноземних справ). Повноваження міністерств були сформульовані у «Зводі законів Російської імперії». Він містив усі правові акти стосовно створення і регулювання діяльності міністерств, кожне з яких мало свої органи місцевого управ-ління в губерніях і повітах.

Започатковану ще Петром І реформу адміністративно-тери-торіального устрою та місцевого управління продовжив уряд Катерини II. 1775 р. було здійснено чергову велику реформу місцевого управління і суду. Відповідно до законодавчого акта під назвою «Установлення для управління губерній Всеро-сійської імперії» розпочалося подрібнення губерній з поділом їх на повіти. Всі установи і посади, породжені реформою 1775 р., умовно можна поділити на три основні групи: 1) адмі-ністративно-поліційну; 2) фінансово-господарську; 3) су-дову. Першу з них на рівні губернії представляли губерна-тор, губернське правління і приказ громадського опікування (рос.— призрения), а на рівні повітів — земський справник (ка-пітан), нижній земський суд і городничий.

Після ліквідації 1781 р. старого полково-сотенного устрою губернська реформа розпочалася спершу на Лівобережжі, а здругої половини 90-х рр. XVIII ст.— на Правобережжі. У першому десятиріччі XIX ст. в адміністративному поділі України відбулися зміни. Найхарактерніша з-поміж них — подрібнення губерній і створення нових, а також створення кількох генерал-губернаторств. 1802 р. з однієї Новоросійсь-кої виникло три губернії: Катеринославська, Таврійська і Мико-лаївська. Останню 1803 р. було перейменовано на Херсонську. З Малоросійської губернії постали Чернігівська і Полтавська. Київська губернія входила спочатку в одне генерал-губерна-торство з Мінською. Окреме генерал-губернаторство стано-вили Подільська і Волинська губернії. А 1802 р. з Київської, Волинської і Подільської губерній було створено нове Київське генерал-губернаторство. З приєднанням Бессарабії до Росії 1812 р. Новоросійське генерал-губернаторство отри-мало назву Новоросійсько-Бессарабського. Здійснення тако-го поділу України й запровадження нових структур місцевого управління мало свідчити, що в «Малоросії зберігаються і не порушуються старі права й малоросійський народ судиться за своїми законами».

Джерела та характерні риси права

Різні частини закабаленої царизмом України використову-вали різні правові норми. Так, у цивільному й кримінальному праві в Новоросійській і Слобідсько-Українській