У всіх землях Австрійської імперії переважало велике сільськогосподарське виробництво, зосереджене в руках не-значної кількості дворян (поміщиків). Найчисельнішою гру-пою населення було залежне селянство, яке зазнавало чимдалі більшого гніту з боку шляхти і магнатів. Середній наділ се-лянського господарства 1819р. становив 14 акрів землі (акр — 0,4 га), а поміщицького — 1051 акр. На поміщицьких землях використовувалася лише селянська праця. Питома вага пан-щини 1805 р. досягла 83,2 % усіх феодальних повинностей. Панщина регулювалася статутом від 1775 р. До панщини до-давалися різні повинності та збори (як грошові, так і нату-ральні) на користь пана, держави й общини. 1819 р. австрій-ський уряд склав новий інвентар, на підставі якого 1821р. було запроваджено новий земельний податок.

Посилення гніту викликало невдоволення селян, що при-зводило до заворушень. Ці виступи примусили уряд Австрії у другій половині 40-х рр. XIX ст. прийняти закони про скоро-чення панщини до 27 %, про ліквідацію літніх допоміжних днів, про скасування гужової повинності та інші. Під тиском революційних подій 1848 р. імператор видав патент про лік-відацію панщини, звільнення селян від кріпосної залежності й наділення їх земельними ділянками з викупом. Викупна сума визначалася в 20-кратному розмірі щорічних селянських повинностей. Общинні землі залишалися в приватній влас-ності феодалів; за користування ними селяни платили подат-ки або відбували повинності. Викупні суми і зміна умов користування общинними землями спричинили ряд повстань, найбільше з яких відбулося під проводом Л. Кобилиці, депу-тата рейхстагу від селян Буковини.

У західноукраїнських землях було встановлено австрійську систему влади й управління. На чолі краю стояв призначений імператором губернатор, якому підпорядковувалося губер-нське присутствіє у Львові. В період загострення соціально-політичних суперечностей у деяких регіонах утворювалися окремі тимчасові (надзвичайні) органи управління на правах губернських правлінь.

Територія Галичини, що мала назву Галіції та Лодомерії, поділялася на 18 округів (циркулів) і 59 дистриктів. 1846 р. внаслідок нової реформи адміністративно-територіального поділу територію Галичини було поділено на 74 повіти (в де-яких районах вони називалися староствами) на чолі з окруж-ними старостами, наділеними великою владою. В селах і міс-тах управляли гміни. Особливе управління існувало на так званих фільваркових територіях (поміщицьких землях). Тут повноту влади здійснювали їхні власники через призначених ними урядовців, які називалися війтами. Останні розглядали всі суперечки з цивільних справ, що виникали між селянами. На правах автономного округу до складу королівства Галіції та Лодомерії входила Буковина з центром у м. Чернівцях.

Закарпаття мало свої особливі адміністративно-терито-ріальні одиниці — жупи й комітати. Налічувалося 4 жупи: Бе-режанська, Мармарочиська, Ужгородська і Ужанська, що входи-ли до Угорського королівства. Ними управляли жупани — чиновники, яких призначав король з осіб вищого стану. Жупи поділялися на комітати і їхні одноіменні органи управління з ЗО — 40 чоловік (окружні начальники, секретарі, касири, землеміри, збирачі податків та інші). Найнижчою урядовою особою був староста села, що призначався феодалом. Поряд з комітатським правлінням діяли ще й місцеві органи самов-рядування — так звані комітатські збори як дорадчий орган, що складався переважно із заможних прошарків населення. Окрім адміністративно-територіального поділу Закарпаття існувало територіально-економічне — домінії. Вони об'єдну-вали землі з містами й селами, що належали феодалові, церкві чи державі. До них входила система фільварків або клічів (групи фільварків).

З метою забезпечення ефективного управління національ-ними провінціями цісарським патентом (наказом) від 3 квітня 1817р. королівству Галіції та Лодомерії було надано так звану станову конституцію зі своїм власним сеймом. Головою сейму призначався цісарський намісник, а для допомоги йому від кожного стану й м. Львова сейм обирав по одному пред-ставникові. Цей напівдемократичний орган управління краєм відав податками, фінансуванням місцевих робіт, видавав се-лянські метрики тощо і не впливав на національно-культур-ний розвиток у Західній Україні.

Деякі зрушення у справі відродження самобутності Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття сталися під час революційних подій 1648—1649 рр. у Європі, в т. ч. і в Австрії. Вище духівництво й буржуазна інтелігенція краю утворили 2 травня 1848 р. Головну руську (українську) раду, яка стала офіційним представником українського населення Галіції та Лодомерії. В програмі ради ставилися вимоги культурно-на-ціональної реформи для українського народу. Революційний рух — т. зв. «Весна народів» — примусив цісаря Фердинанда І проголосити в квітні 1848 р. конституцію, скликати 22 червня 1848 р. парламент (австрійський рейхстаг) і скасувати кріпос-не право. Виконуючи домагання українців, уряд погодився на діяльність у Львові Головної руської ради, своєрідного тимча-сового національного уряду. Звернувшись із маніфестом до народу, рада закликала до єдності українців усіх етнічних територій, що викликало занепокоєння уряду Російської імперії. Тож останній, відповідно до домовленостей кінця XVIII ст., надав військову допомогу цісарю в придушенні революції і відновленні абсолютистського ладу.

4 березня 1849 р. імператор Франц-Йосиф «подарував» ім-перії нову конституцію, що закріплювала утворення (віднов-лення) централізованої держави, в якій уся влада була зосеред-жена в руках імператора та його міністрів. Для управління національними провінціями імператор призначив наділених значними повноваженнями намісників (доти вони нази-валися губернаторами). Для Галіції у вересні 1850 р., як і для інших австрійських провінцій, було видано крайову консти-туцію, що передбачала поділ її на три округи (Краківський, Львівський і Станіславський), утворення трьох окружних сеймів, а також центрального і