Не визнається такою, що ухиляється від слідства чи суду, невідома правоохоронним органам особа, котра вчинила злочин і переховуєть-ся після цього, а також особа, хоч і відома компетентним органам, але причетність якої до вчинення злочину на момент її зникнення ще не було встановлено.

Оскільки в ч. 2 ст. 49 КК йдеться не про переривання, а про зупинення строку давності від дня з'явлення особи, що ухилялася від слідства чи суду, із зізнанням, або затриманням, перебіг строків давності не відновлюється спочатку, а продовжує тривати. У такому разі час, який минув від моменту вчинення злочину до моменту, коли особа поча-ла ухилятися від правоохоронних органів, не анулюється, а підлягає зарахуванню в строк давності, зазначений у законі.

Новий КК залишив незмінним 15-річний спеціальний недиференційо-ваний строк давності, після закінчення якого особа, що вчинила зло-чин будь-якої тяжкості, звільняється від кримінальної відповідальності навіть у тому разі, якщо вона протягом цього терміну, ухилялася від слідства чи суду.

Давність не може розглядатись як вибачення злочинця за скоєне незалежно від його подальшої поведінки. Скоєння нового злочину про-тягом строку давності свідчить про збереження суспільної небезпеч-ності особи. Тож новий КК не відмовився від положення про пере-ривання перебігу строку давності.

Згідно з ч. З ст. 49 КК, таке переривання відбувається тоді, коли до закінчення вказаних у законі строків давності особа вчинила новий злочин середньої тяжкості, тяжкий або особливо тяжкий злочин. У такому разі частина строку давності, що спливла до вчинення нового злочину, втрачає своє значення, й обчислення строку давності за перший злочин починається від дня вчинення нового злочину. При цьому строки давно-сті обчислюються окремо за кожний злочин і поглинанню та складан-ню не підлягають.

Якщо до закінчення строку давності особа вчинила новий злочин невеликої тяжкості, перебіг строку давності за попередній злочин про-довжується, а строк давності притягнення до кримінальної відповідаль-ності за новий злочин спливає на загальних підставах.

Перебіг зазначених у законі строків давності, зазвичай, є підставою обов'язкового звільнення від кримінальної відповідальності, що має здійснюватися незалежно від розсуду суду. Частина 4 ст 49 КК встанов-лює особливий порядок звільнення від кримінальної відповідальності для осіб, які вчинили особливо тяжкі злочини, що за них згідно із за-коном може бути призначено довічне позбавлення волі. У таких ви-падках питання про застосування інституту давності вирішується судом у кожному конкретному випадку зважаючи на характер і ступінь суспіль-ної небезпечності вчиненого злочину, особи винного, інших обставин. Тобто закінчення 15-річного строку давності, передбаченого для особ-ливо тяжких злочинів, є підставою не обов'язкового, а факультативно-го звільнення від кримінальної відповідальності. Якщо ж суд дійде ви-сновку про доцільність застосування давності, він звільняє особу від кримінальної відповідальності.

Якщо судом не визнано за можливе застосувати давність, по-становляється обвинувальний вирок і винній особі призначається покарання. При цьому довічне позбавлення волі в обов'язковому порядку замінюється позбавленням волі на певний строк, який ви-значається судом у межах тієї норми, за якою кваліфіковано діян-ня винного.

Відповідно до норм міжнародного права, ч. 5 ст. 49 КК передбачає, що особи, які вчинили планування, підготовку, розв'язування та ведення агресивної війни ст. 437 ККУ , порушення законів та звичаїв війни ст. 438 ККУ , застосування зброї масового знищення ст. 439 ККУ , геноцид ч. 1 ст. 442 ККУ , повинні бути притягнені до кримінальної відповідальності та засуджені, зокрема й до довічного позбавлення волі, незалежно від того, скільки часу минуло від моменту вчинення ними цих особливо небезпечних злочинів міжнародного характеру.

3.6.Звільнення від кримінальної відповідальності за актом амністії

Звільнення особи, яка вчинила злочин, від кримінальної відповідальності на підставі закону України про амністію передбачено ч. 1 ст. 44 і ч. 2 ст. 86 КК.

Амністія і помилування - це складові частини міжгалузевого правового інституту вибачення державою осіб, які вчинили злочинні діяння. Існуванню даного інституту, який передусім має кримінально-правове значення, варто завдячувати принципам гуманізму та економії кримінально-правової репресії.

Амністією потрібно визнавати правовий акт, який, не скасовуючи і не змінюючи відповідного кримінального закону, передбачає звільнення індивідуально невизначеної категорії осіб, винних у вчиненні певних злочинів, від кримінальної відповідальності та покарання або заміну покарання чи його невідбутої частини більш м'яким покаранням.

Амністія не є декриміналізацією, акти амністії не ставлять під сумнів законність і обґрунтованість постановлених обвинувальних вироків. В цьому плані амністію слід відрізняти від реабілітації проголошення невинуватості осіб, несправедливо репресованих у судовому або позасудовому порядку, із поновленням їх прав (наприклад, Закон від 17 квітня 1991 р. із змінами «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні»).

Набрання чинності конкретним законом про амністію само по собі нікого від кримінальної відповідальності чи покарання звільнити не може. У зв'язку з цим амністію треба розглядати як позбавлений персоніфікованого характеру акт вищого органу державної влади, який відіграє роль юридичної передумови ухвалення правозастосовним органом процесуального рішення про звільнення конкретної особи від кримінальної відповідальності або покарання чи про заміну покарання або його невідбутої частини більш м'яким покаранням.

На відміну від амністії акт помилування не розрахований на невизначену кількість випадків використання і є персоніфікованим актом одноразового застосування права щодо конкретної особи або групи індивідуально зазначених в Указі Президента України осіб.

Амністія оголошується законом України у відношенні певних категорій осіб, як правило, не частіше одного разу протягом календарного року.

Згідно зі ст. 2 Закону України від