Так, країни англо-американської правової сім’ї трактують правовідносини з договору комерційної концесії як інвестиційні. У США більшість законів щодо цього питання мають скорочену назву – «інвестиційний закон з комерційної концесії». На відміну від законодавства країн ЄС, у законах американських штатів США визначається не договір комерційної концесії, а франшиза. Типовим прикладом цього є визначення, дане в Кодексі корпорацій штату Каліфорнія:

«Франшиза означає контракт або угоду, виражену або передбачувану, усну або письмову, між двома чи більше особами, за якою:

франшизіату надається право брати участь у підприємницькій діяльності з пропозиції, продажу або збуту товарів і послуг відповідно до маркетингового плану чи системи, запропонованої у значній частині франшизіаром;

провадження підприємницької діяльності франшизіата згідно з таким планом або системою значною мірою асоціюється з торговельною маркою, маркою на послуги, торговельним найменуванням, логотипом, рекламою або іншими комерційними символами франшизіара чи його дочірніх підприємств;

франшизіат зобов’язаний сплатити, прямо або опосередковано, франчайзинговий платіж» [41].

За процитованим визначенням правовідносини з договору комерційної концесії розглядаються як співпраця франшизіара та франшизіата у певній підприємницькій діяльності. Так само франшиза визначається у штатах Вашингтон, Вірджинія, Вісконсин, Іллінойс, Індіана, Мічиган, Меріленд, Род Айленд, Північна Дакота.

Законодавці інших штатів США (Гаваї, Мінесота, Нью-Джерсі і Південна Дакота), визначаючи франшизу, наголошують не на співпраці франшизіара та франшизіата («брати участь у підприємницькій діяльності»), а на наявності у них спільних фінансових інтересів.

За законами штатів франшиза є дво- або багатосторонньою угодою. Закони зазначають оплатний характер правовідносин франшизіара та франшизіата. Імперативної вимоги щодо форми договору не встановлено.

В Європейському Союзі договори франчайзингу регулювалися до 1 липня 2000 р. Постановою № 4087 [40].

Згідно з цією Постановою, договір комерційної концесії – це «договір, за яким один підприємець (франшизіар) надає іншому (франшизіату) в обмін на пряму або непряму фінансову винагороду право експлуатувати франшизу для цілей маркетингу визначених типів товарів та/або послуг». Водночас об’єктом такого договору визначено франшизу як «пакет прав промислової та інтелектуальної власності, які стосуються торговельних марок, торговельних найменувань, торговельних символів, корисних моделей, зразків, авторських прав, ноу-хау або патентів, що підлягають використанню під час перепродажу товарів або надання послуг кінцевим споживачам».

Одним із видів договору франчайзингу Постановою № 4087 передбачено генеральний договір франчайзингу (master franchise agreement).

У 2000 р. Постанову № 4087 було замінено на нову – «Про застосування статті 81(3) Договору ЄС до вертикальних договорів та домовленостей» [39]. За цією Постановою до вертикальних договорів належать угоди або договори двох чи більше суб’єктів підприємництва, що, з погляду таких угод або договорів, перебувають на різних рівнях виробництва або збутових систем, предметом яких є купівля, продаж або перепродаж певних товарів чи послуг та які обмежують конкуренцію у значенні, викладеному в ст. 81(1) Договору. Визначення вертикального договору є досить загальним і не має посилань на особливості договору комерційної концесії. Договір комерційної концесії можна віднести до вертикальних на підставі дозволених обмежень, що можуть накладати на себе сторони.

До зазначених обмежень належать такі:

постачальник може встановлювати максимальну ціну перепродажу або рекомендувати певну ціну перепродажу, але такі рекомендації чи цінова межа не можуть призводити до визначення точної або мінімальної ціни, за якою збутовик надалі перепродуватиме товари або послуги. Новацією в цьому положенні Постанови є наданий постачальнику дозвіл встановлювати ціновий поріг. За Постановою № 4087 франшизіар міг тільки рекомендувати певні ціни, проте йому заборонялося визначати верхні та нижні межі ціни перепродажу;

сторонам договору дозволено включати обмеження щодо заборони конкурувати протягом 1 року після припинення договору, якщо така заборона стосується товарів та послуг, які були предметом перепродажу, і цей перепродаж здійснювався з використанням ноу-хау постачальника. Цей строк не стосується права постачальника включати положення про заборону розкриття ноу-хау, не визначаючи певних строків. Постанова № 4087 дозволяла встановлювати заборону конкурувати тільки протягом строку дії договору комерційної концесії.

Як бачимо, на сьогоднішній момент європейське законодавство не визначає договори комерційної концесії як окремий вид договірних відносин.

Російське законодавство ж містить поняття «комерційна концесія», яке визначено як «комплекс виключних прав», що складається з «права на фірмове найменування та (або) комерційне позначення, охоронювану комерційну інформацію, ділової репутації і комерційного досвіду правовласника із зазначенням або без зазначення території використання стосовно певної сфери підприємницької діяльності (продаж товарів, здійснення іншої торговельної діяльності, виконання робіт, надання послуг) [23, c.612-614].

В Україні вже з’явилися консалтингові та юридичні фірми, які супроводжують побудову концесійних мереж. Серед них можна назвати ЮФ «Юрзовнішсервіс» і ЮФ «С. К. О. Форум». Є також майданчик для обміну пропозиціями між франчайзерами й франчайзі, розміщений за адресою www.franchise.com.ua. Там можна ознайомитися з термінологією й новинами [21].

Управління децентралізованою мережею неможливе без дотримання обов’язкових жорстких вимог, наприклад, до якості й задоволення клієнтів. Репутація точок створюється за рахунок репутації мережі. Проте репутація мережі руйнується, якщо падає репутація точок. Спроби окремих франчайзі виторгувати для себе спеціальні умови, що дадуть їм змогу збільшити рентабельність, дуже небезпечні. Тому при розвитку мережі важливе дотримання єдиних умов угоди з усіма франчайзі, хоч укладання стандартних угод і може супроводжувати складний процес переговорів.

У літературі немає єдиного підходу щодо визначення юридичної природи такого договору. Думки з цього приводу, загалом, можна поділити на дві групи: а) франчайзинг є самостійним, самодостатнім договором [33, с.56]; б) франчайзинг є