Розділ iv

припинення та визнання недійсним договору комерційної концесії

Новий ЦК серед способів захисту цивільних прав та інтересів судом називає визнання правочину недійсним. Слід наголосити, що ЦК УРСР 1963 р. прямо не відносив визнання правочину недійсним до способів захисту цивільних прав. Головна ж відмінність правового регулювання недійсності правочинів за новим ЦК і за ЦК УРСР 1963 р. полягає в тому, що ст. 215 ЦК України поділяє недійсні правочини на нікчемні та оспорювані.

Нікчемним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом. До нікчемних правочинів можуть бути віднесені договори, укладені з порушенням встановленої законом форми (це стосується окремих різновидів договорів, в тому числі і нашого – договору комерційної концесії), укладені з особою, яка перевищила межі своєї цивільної дієздатності (в разі відсутності схвалення такого договору) тощо. Такі правочини є недійсними в силу прямої вказівки закону (їх ще називають абсолютно недійсними правочинами), а відтак визнання недійсності нікчемного правочину судом не вимагається.

Дещо інакше побудована концепція недійсності оспорюваних правочинів. На відміну від нікчемних правочинів, оспорюваний правочин може бути визнаний судом недійсним за наявності заперечень його дійсності на встановлених законом підставах з боку однієї зі сторін правочину або іншої зацікавленої особи, через що оспорювані правочини інколи ще називають відносно недійсними. До оспорюваних договорів слід відносити договори, укладені під впливом помилки, обману чи насильства, а також договори, укладені в результаті зловмисної угоди представників сторін (знову ж таки може мати місце в в договорі комерційної концесії).

Різниця між зазначеними різновидами недійсних договорів на теоретичному рівні є очевидною. Водночас, особливу увагу варто приділити випадкам, коли закон (найчастіше – ГК України, а також нормативні акти, прийняті до набрання чинності ЦК України), закріплюючи положення про недійсність того чи іншого договору, не дає можливості чітко визначити, чи є цей договір нікчемним, чи визнання його недійсним має відбуватися в судовому порядку. Значною мірою ця проблема спричинена різними підходами до регулювання недійсності правочинів за новим ЦК та ГК України. Статті 207–208 ГК, як і решта статей щодо недійсності правочинів, не розділяють недійсні правочини на нікчемні та оспорювані. Навпаки, в названих статтях ГК як загальне правило встановлюється необхідність саме визнання договору недійсним, тобто пред’явлення відповідного позову та його задоволення судом. Окремі ж норми ГК взагалі не дають можливості чітко встановити, чи вимагається визнання договору недійсним у суді, чи такий договір є недійсним згідно з прямою вказівкою закону. Так, наприклад, досить важко однозначно розтлумачити в цьому контексті положення ч. 1 ст. 367 ГК України, відповідно до якої договір комерційної концесії має бути укладений у письмовій формі у вигляді єдиного документа, а недодержання цієї вимоги «тягне за собою недійсність договору».

Цікавим і корисним з практичної точки зору видається й питання про можливість звернення до суду з позовом про визнання недійсним договору, який відповідно до вказівок ЦК є нікчемним.

З одного боку, є підстави вважати, що у випадку звернення до суду з позовом про визнання такого договору недійсним господарський суд, порушивши провадження у справі, має припинити його у зв’язку з відсутністю предмета спору. Дійсно, закон прямо вказує на недійсність нікчемного договору, відтак доведення цього факту в суді не вимагається. З іншого боку, незважаючи на наявність вказівки закону на нікчемність правочину, спір між сторонами з цього питання все ж таки може існувати, зокрема, якщо одна зі сторін вважає, що норма про нікчемність правочину в даному конкретному випадку не підлягає застосуванню. За таких обставин більш обґрунтованим вбачається розгляд судом справи по суті та прийняття відповідного рішення про задоволення або, навпаки, про відмову у задоволенні позовних вимог.

Суди загальної юрисдикції, на відміну від господарських судів, не наділені компетенцією припиняти провадження у справі у зв’язку з відсутністю предмета спору. Відтак позовна заява, подана особою до суду загальної юрисдикції, має бути розглянута судом по суті. За результатами розгляду справи суд ухвалює рішення про задоволення позову та визнання договору недійсним або про відмову у задоволенні позову.

Вбачається, що позов про визнання нікчемного договору недійсним також може бути пред’явлений як зустрічний позов. Так, особа, від якої в судовому порядку вимагають виконання зобов’язання, що випливає з нікчемного договору, має право захищатися всіма передбаченими законодавством способами. Зокрема, ця особа має право заперечувати законність такого нікчемного договору, на якому ґрунтуються вимоги до неї, шляхом пред’явлення зустрічного позову про визнання цього нікчемного договору недійсним.

При цьому слід враховувати, що такі позовні вимоги в будь-якому разі мають супроводжуватися заявленням вимог про застосування реституційних наслідків недійсності договору. Як зазначив Верховний Суд України в п. 17 постанови від 28 квітня 1978 р. № 3, визнаючи угоду недійсною, суд, якщо інше не передбачено законом, своїм рішенням зобов’язує кожну із сторін повернути другій стороні все одержане за угодою, а при неможливості повернути одержане в натурі (в разі втрати, псування, значного зносу майна, істотної його зміни та ін.) – повернути його вартість у грошах. Перелічені наслідки визнання угоди недійсною суд застосовує, якщо вона була виконана хоча б однією із сторін у будь-якій її частині. Зазначена позиція Верховного Суду хоч і ґрунтувалася на положеннях ЦК УРСР 1963 р., повною мірою відповідає і положенням нового ЦК України (позиція законодавця з цього приводу не