Отже, сторонами договору комерційної концесії є правоволоділець і користувач. Коло осіб, що можуть виступати в якості правоволодільця і користувача обмежений. У нього винятково комерційні оргацізації і громадяни, зареєстровані як індивідуальні підпрємці. Право укласти договір виникає з моменту державної реєстрації комерційної органцізації або індивідуального підприємця. Правоволоділець є особа, якій належать ті виключні права, використання яких він дозволяє користувачеві. Природньо він повинен бути легітимізований як власник цих прав. Правоволоділець повинен бути підприємцем, це означає, що він використовує приналежні йому виключні права в процесі комерційної діяльності. Однак закон не вимагає, щоб правоволоділець здобував відповідні права будучи підприємцем, досить лише, щоб він був офіційно зареєстрований як підприємець до моменту укладення договору комерційної концесії.

Для правоволодільця (франчайзера) франчайзинг є найбільш зручним засобом розширення свого бізнесу. Він позбавлений необідності відкривати велику кількість філій або реєструвати підприємства на віддаленій території, інвестувати кошти для придбання нерухомоті, наймання персоналу. Правоволоділець отримує користь не вдаючись до кредитів та не беручи на себе серйозних фінансових зобов’язань, адже саме користувач вкладає свою частку в бізнес, де значні витрати на розширення покладаються також на нього. Правоволоділець покращує свій збут, забезпечує собі можливість у подальшому продавати користувачеві нові партії товарів і здійснювати обслуговування устаткування, сам процес експлуатації якого – безкоштовна реклама. Крім того, для правоволодільця успіх користувача (незалежного підприємця з високим рівнем мотивації у своїй роботі до зростання прибутку) може давати більший прибуток, ніж експлуатація власного підприємства або торгової точки з менеджером, який не вклав власні кошти в справу. Нарешті, правоволоділець може здійснювати більш суворий контроль за умовами реалізації своєї продукції порівняно з тим, який він має при використанні інших каналів, де не має такого тісного взаємозв’язку з клієнтом.Все це і дає можливість протягом відносно короткого строку створити розгалужену мережу виробничих підприємств, що надають послуги.

Для користувача комерційна концесія істотно знижує підприємницькій ризик та прискорює окупність капітало вкладень. Залишаючись господарем свого підприємства, він отримує можливість використовівати добре відомий знак для товарів і послуг, що позитивно позначається на входженні до ринку. Крім того, правоволодільці проводять постійну рекламну компанію на загальнонаціональному і місцевому рівнях у таких масштабах, які не під силу малій і середній фірмі. Користувач отримує від правоволодільця як спеціальні знання за допомогою програм навчання та професійних консультацій з управління підприємством, так і устаткування, інгредієнти, необхідні для виробництва кінцевої продукції або послуг, за цінами нижче ринкових. Неодноразово правоволоділець виступає поручителем за користувача при його зверненні за кредитом до банку або при укладеннях у розрахунках зі споживачами. І, нарешті, у користувача низька вірогідність банкрутства порівняно із звичайним малим підприємством. Так, згідно зі статистикою у бізнесі припиняють свою діяльність понад 25 відсотків звичайних підприємств і тільки 5 відсотків користувачів – за договором комерційної концесії (франчайзингу) [4, с.23].

Для споживача та суспільства використання комерційної концесії може мати як позитивні, так і негативні наслідки. До позитивних моментів використання механізмів франчайзингу можна віднести сприяння виникненню нових конкурентів на ринку збуту і збільшення конкуренції серед товарних знаків, надходження іноземних інвестицій, що забезпечують ефективну передачу новітніх технологій і створення робочих місць, поповнення бюджету держави за рахунок надходження коштів від оподаткування. Дійсно, з одного боку, сприяючи насиченості ринку якісними товарами та послугами, франчайзинг відкриває для споживачів додоткові можливості задоволення потреб споживачів, з другого – франчайзингові угоди можуть призвести до порушення прав та інтересів споживачів. Адже сама по собі ідея франчайзингу побудована на своєрідній підміні суб”єкта, коли користувач виступає в обороті фактично під чужим ім”ям, використовуючи фірмове найменування і товарні знаки правоволодільця. У такій ситуації законні права власника можуть постраждати. З цієї точки зору найнебезпечнішим для споживача є виробничий франчайзинг. Коли споживач купує ліцензійний товар, він у крайньому разі усвідомлює, щл цей товар вироблений не власником товарного знаку, а зовсім іншою фірмою, яка може і не забезпечити очікуваної якості. Якщо ж споживач купує товар, вироблений користувачем за договором комерційної концесії (франчайзингу), він частіше за все вважає, що товар вироблений якщо не самим власником товарного знака, то хоч би його дочірньою компанією [19, с.40].

Саме необхідність захисту інтересів споживача і в широкому значення – громадських інтересів є однією з підстав введення законодавчого регулювання комерційної концесії (франчайзингу).

За договором комерційної концесії одна сторона (правоволоділець) зобов’язується надати другій стороні (користувачеві) за плату право користування відповідно до її вимог комплексом належних цій стороні прав з метою виготовлення та (або) продажу певного виду товару та (або) надання послуг (ст. 1115 ЦК України). У наведеному в ст.366 ГК України визначенні, крім того, наголошується на обов”язках користувача щодо дотримання умов використання наданих йому прав та сплатити правоволодільцеві винагороди [2; 3].

Отже, сторонами договору комерційної концесії є:

1) особа, яка надає право на використання франшизи – франчайзер (або правоволоділець).

Франчайзером може виступати й особа, яка не є власником прав, що надаються у користування за договором. Стороною договору франчайзинга може бути особа, яка отримала від первинного франчайзера виключні права на укладання договорів франчайзингу (мастер-франчайзер), або ж особа, яка такими правами користується на підставі договору франчайзингу й отримала