Чезаре Беккаріа у книзі "Про злочин та покарання" (1794 р.,), яка стала першою в історії спеціальною працею на цю тему, зазначив: "Закони є умови, на яких люди, які до цього існували незалежно та ізольовано один від одного, об'єднались у суспільство. Не можна надіятись на суттєве покращення моралі, якщо політика, що проводиться у моральній галузі не опирається на вічні почуття, які властиві людській природі. І будь-який закон, що йде у розріз з цими почуттями, неминуче зіштовхнеться з протидією, яка у кінці кінців виявиться сильнішою". Беккаріа писав, що " Ще ні одна людина не пожертвувала безкорисно навіть частиною власної волі, тільки необхідність примушувала її це робити. При цьому державі жертвувався лише той необхідний мінімум волі, який був необхідний, щоб спонукати інших захищати його. Сукупність цих мінімальних частин і складає право покарання".

Про причини злочинності та заходи боротьби з нею писали також Лок, Гельвецій, Гольбах, Дідро, Вольтер, Бентам та інші філософи, відмічаючи соціальну невлаштованість суспільства та нобхідність попередження злочинності.

У той же час, практика боротьби зі злочинністю фактично виходила із розуміння злочину як прояву вільної волі злочинця, яку називали "злою волею", і обмежувалась тільки застосуванням встановлених законом покарань до осіб, винуватих у вчиненні конкретних злочинів. Це впливало із так званої класичної школи права. Як писав професор С. В. Познишев, "…Прихильники класичного спрямування вважають, що наука кримінального права повинна вивчати злочин і покарання лише як юридичне явище, має бути суворо юридичною наукою".

У кінці ХУІІІ сторіччя найбільш поширеним напрямкам класичної школи був так званий метафізичний .

Найвизначнішими представниками метафізичного напрямку були автори кантіанської та гегельянської шкіл. Чисті метафізики та метафізики історико-філософського плану намагались побудувати систему вічного природного кримінального права, спираючись на ідеї абсолютної справедливості. Проте існувала третя різновидність даного напрямку, яка вилилась у подальшому в позитивізм, основна ідея якого зводилась до того, щоб від спроб знайти "природне кримінальне право" перейти до розробки позитивного кримінального законодавства.

Все вищеописане було тільки передісторією кримінології, так як ще не визріли умови, які сприяли її розвитку. Але головне було зроблено: кримінологія народжувалась як наука.

2. Еволюція та розвиток наукових засад кримінології.

Історія кримінології як самостійної науки розпочинається з ХІХ сторіччя, в епоху бурхливого розвитку наук про суспільство та людину, який привів до розширення застосування природно-наукових методів і в суспільних науках.

На становлення кримінології як самостійної науки поряд з філософськими, політичними та правовими вченнями в 1 половині ХІХ сторіччя найчіткіше вплинули такі чотири види досліджень:

1)антропологічні;

2) статистичні;

3) соціально-економічні та інші, в процесі яких аналізувались фактори злочинності та механізми їх впливу;;

4) соціально-правові.

Родоначальником антропологічних досліджень був френолог Галь. Він розділив людей, які вчиняють злочини, на три категорії та започаткував біологічну класифікацію злочинців.

До І категорії він відносив тих злочинців, вроджені властивості яких дозволяють їм у самих собі знаходити сили у боротьбі зі спокусами та негативними захопленнями.

ІІ категорія складається з людей, які обездолені від природи. У силу свої негативних вроджених якостей, ці особи легко стають жертвою злочинних захоплень.

ІІІ категорія займає між першими та другими проміжне становище . Люди цього типу від природи схильні до вчинення злочинів, але їм відпущено природою і негативне, і позитивне одночасно, а тому на злочинній шлях вони стануть залежно від умов їх середовища. На думку Галя, "... злочини є продуктом індивідів що їх вчиняють, а отже їх характер залежить від природи цих індивідів і від тих умов у яких ці індивіди знаходяться; лише беручи до уваги цю природу і ці умови, можна оцінювати злочини".

Пізніше ідею існування вроджених злочинів чітко обґрунтував колишній тюремний лікар, італійський професор судової медицини Цезар (або Чезаре) Ломбразо.

"Злочинцями народжуються", - наполягав він у перших своїх роботах. Пізніше він визнав, що вроджений злочинець - тільки один із типів, поряд з ним існують інші, які стають такими під впливом умов розвитку та життя. У своїх подальших роботах Ломбразо значну увагу приділяв різним факторам зовнішнього середовища, які впливають на злочинність, причому, з часом він все більшого значення надавав соціальним обставинам, хоча і не відмовився від свого вчення про вродженого злочинця.

Як писав Ж.Ван-Кан, автор однієї із самих значних кримінологічних робот "Економічні фактори злочинності": "Заслуга Ломбразо полягала у тому, що він пробудив думку в галузі кримінології, створив системи і дотепні та сміливі гіпотези, але тонкий аналіз та обережні висновки йому прийшлось залишити свої учням. Ломбарзо використовував для доказування певні статистичні висновки, але робив це таким чином, що один із його критиків, Мартін, писав: "Статистичні дані майже ніколи не дають підстав для певних висновків".

Такого роду твердження були піддані сумніву спеціальними статистичними дослідженнями даних про злочини (А. Хвостова в Росії, А.Геррі у Франції, Е. Д'юкпетьо в Бельгії). Значення цих робіт досить яскраво було показано для вивчення закономірностей злочинності бельгійським математиком та статистом А.Кете в 1836 р., у роботі "Людина та розвиток її властивостей або досвід суспільної фізики", в якій автор писав: "У всьому, що стосується злочинів числа повторюються з такою постійністю, що це неможливо не замітити... Ця постійність, з якою щорічно відтворюються одні і ті ж злочини і викликають ті ж самі покарання в одних і тих самих пропорціях, є один із самих цікавих