Оскільки, ч.1 ст.594 ЦК не має диспозитивного характеру, акцесорне (забезпечувальне) зобов’язання, яке тут виникає, не залежить від волі боржника та кредитора. Відмовитись від права на притримання не можна, бо така відмова буде вважатися нікчемною. Водночас притримання-це право, а не обов’язок кредитора. Тому скористатися ним він може саме за своїм бажанням [15,31].

Право притримання виникає з моменту настання строку (терміну) виконання зобов’язання боржником. До цього моменту кредитор не має права залишати в себе річ, яку має передати за договором боржнику. Отже, право притримання виникає лише у разі прострочки платежу. Після передачі речі боржнику в межах виконання основного зобов’язання кредитор не має права вимагати її повернення для здійснення притримання або забирати її назад у боржника, навіть якщо у нього існує така можливість.

Право на притримання припиняється:

у разі припинення основного зобов’язання. Це випливає з акцесорності забезпечувального зобов’язання;

у разі задоволенням вимог кредитора за рахунок речі, яку він притримує (ст. 597 ЦК);

у разі припинення зобов’язань з підстав, передбачених у гл.50 ЦК.

Отже, за загальним правилом, підставою для виникнення забезпечувального зобов’язання є закон. Проте це безумовно стосується лише випадків притримання майна, яке знаходиться у кредитора у зв’язку з існуванням певного зобов’язання, до виконання якого він і притримує майно.

Якщо ж майно знаходиться у кредитора у зв’язку з одним зобов’язанням, а під загрозою опиняється виконання обов’язків цим же боржником за іншими зобов’язаннями щодо цього ж кредитора, то притриманням речі вимоги кредитора можуть забезпечуватися лише за умови, що інше не встановлене договором сторін або законом.

Вимоги кредитора, що притримує річ, задовольняються з її вартості в обсязі і в порядку, передбачених для задоволення вимог, забезпечених заставою (ст.591, 597 ЦК).

Кредитор має право притримання речі, що знаходиться у нього, незалежно від набуття прав на неї третіми особами, якщо ці права виникли після того, як річ потрапила в притримання кредитора (ст. 594 ЦК). Проте оскільки до кредитора, що притримує річ, внаслідок притримання право власності не переходить, він не має права користуватися майном, що притримується.

Кредитор зобов’язаний негайно повідомити про це боржника. Він відповідає за втрату, пошкодження або псування майна, що притримується, якщо не доведе, що це сталося не з його вини. Крім того, на ньому лежить ризик випадкової загибелі або випадкового пошкодження речі, якщо інше не передбачено законом. Отже, кредитор від відповідальності за втрату, пошкодження або псування майна фактично звільняється лише у випадку, коли це сталося внаслідок дії непереборної сили.

Боржник, який є власником речі, що притримується, зберігає право розпорядження нею. Проте, реалізуючи майно, він зобов’язаний повідомити набувача речі про факт її притримання і права кредитора. Невиконання цієї вимоги може мати для нього істотні негативні наслідки [7,398].

Розділ III

Зобов’язально-правові засоби забезпечення виконання зобов’язання

3.1. Неустойка

Згідно зі ст. 549 ЦК неустойка-це грошова сума або інше майно, яке боржник повинен передати кредитору в разі порушення боржником зобов’язання.

Неустойка є популярним засобом забезпечення зобов’язань, особливо у договірних відносинах за участю юридичних осіб. Привабливість неустойки пояснюється тим, що вона є спрощеним засобом компенсації втрат кредитора, викликаних невиконанням або неналежним виконанням боржником своїх обов’язків.

Це забезпечується такими властивостями неустойки:

можливість стягнення неустойки за сам факт порушення зобов’язання, без надання доказів про завдання збитків та їх розмір;

можливість для сторін на свій розсуд сформулювати підстави, розмір та умови сплати неустойки ;

можливість для кредитора оперативно компенсувати збитки, завдані йому невиконанням договору, у зручній для нього грошовій формі.

У юридичні літературі була висловлена точка зору, що неустойку у вигляді стягнення майна можна іменувати „альтернативна неустойка”, оскільки тут для боржника має місце альтернатива: у разі порушення передати кредиторові грошову суму або інше майно. Проте навряд чи вона може бути прийнятою, оскільки у цивілістиці вже вживається поняття „альтернативна неустойка” для позначення можливості кредитора обирати між стягненням неустойки або збитків [9,217].

Оскільки у ст. 549 Цк згадуються, крім неустойки, ще і штраф, пеня, то постає питання про їх правове значення. Існує думка, що це різновиди неустойки, які мають свої особливості. Ця позиція отримала підтримку й у новому ЦК, який містить визначення цих традиційних для радянського цивільного права різновидів неустойки. Згідно зі ст. 549 ЦК штраф-це неустойка, що обчислюється у відсотках від суми порушеного зобов’язання. Пеня-це неустойка, яка встановлюється на випадок прострочення виконання зобов’язань і обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов’язання.

Як вже зазначалося, неустойка за своєю юридичною природою є не тільки способом забезпечення виконання зобов’язань, а й однією з форм цивільно-правової відповідальності. Тому багато положень, що регулюють її застосування, вміщені у гл.51 ЦК „Правові наслідки порушення зобов’язання. Відповідальність за порушення зобов’язання”. Зокрема згідно зі ст. 611 ЦК неустойка визнається однією з санкцій за невиконання або неналежне виконання зобов’язання, а ст.550 ЦК встановлює, що кредитор не має права на неустойку в разі, якщо боржник не відповідає за порушення зобов’язання (ст. 617 ЦК).

Ведучи мову про неустойку як спеціальну форму відповідальності, слід зазначити, що тут, як і в інших випадках застосування спеціальних форм відповідальності, часто немає необхідності в наявності повного складу цивільного правопорушення. Наприклад, для стягнення виняткової неустойки не потрібна наявність збитків у кредитора, а отже, відпадає і питання про причинний зв’язок між збитками і протиправними діями. Тому для відповідальності тут достатньо протиправності й вини.

Про це свідчить і судова практика. Так,