Захист яких-небудь інтересів шляхом заподіяння шкоди не нападаючому, а третім особам не є актом необхідної оборони. При здійсненні акта необхідної оборони не потрібно, щоб у результаті захисту шкода була заподіяна особі нападаючого. Шкода може бути заподіяний і його майновим інтересам. Захист при здійсненні акта необхідної оборони може виражатися в різноманітних формах заподіяння шкоди нападаючому: у позбавленні життя, заподіянні тяжких або легких тілесних ушкоджень, нанесенні ударів, у позбавленні волі, у знищенні, пошкодженні майна, за допомогою якого відбувається злочинне посягання на потерпілого, в ушкодженні майна (наприклад, костюма), що було пов'язано з заподіянням шкоди особі нападаючого. Звичайно здійснення необхідної оборони безпосередньо пов'язано з заподіянням тієї або іншої шкоди особі нападаючого.

Особливістю захисту при необхідній обороні є його активний характер, що виражається в заподіянні шкоди нападаючому. Тому захист, що виражається лише у відбитті нападу, відбитті наносимого удару, не є ще здійсненням права необхідної оборони118 Про практику застосування судами законодавства, яке забезпечує право на необхідну оборону від суспільно небезпечних посягань: Постанова Пленуму Верховного суду України від 28 червня 1991 р. №4//www.rada.gov.ua.

8. Заподіяння шкоди третій особі виключає в діях особи, що обороняється, необхідну оборону і мова може піти про крайню необхідність (дивись додаток №1).

Таким чином, у законі говориться про заподіяння шкоди особі, що посягає, але саме посягання не пов'язується жорстко з поведінкою тільки однієї людини.

Оборона припустима з метою захисту будь-яких законних прав і інтересів, в тому числі власних. Права громадянина перераховані в розділі 2 Конституції України, виходячи з положень якого охорона інтересів людини в наш час має для кримінального права більше значення, ніж охорона інтересів держави і суспільства.

Так, істотні зміни в даному питанні відбулися після прийняття 28 червня 1996 р. Конституції України. Стаття 3 Конституції України визнала, що “людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека є найвищою соціальною цінністю.” Однак слід зазначити, що при посяганні на честь і гідність громадянина необхідна оборона може мати місце лише у виняткових випадках, коли мова йде про нанесення образи дією або спробі вселюдно виставити написані або надруковані наклепницькі зведення про потерпілого.

Українське кримінальне законодавство визнає право оборони не тільки за тим, хто піддається нападу, але і за будь-якою третьою особою, що є свідком злочинного посягання на інтереси влади, особи і майнові інтереси.

У третьому абзаці постанови Пленуму ВР СРСР від 16 серпня 1984 р. відзначено, що в деяких випадках "суди неправильно вважають, що громадяни вправі здійснювати необхідну оборону лише при посяганні на них самих, тоді як законодавство про необхідну оборону поширюється і на випадки захисту інтересів Радянської держави, соціалістичної власності, суспільного порядку, життя, честі і гідності інших громадян"; також слід підкреслити той факт, що встановлювати згоду потерпілого на такий захист третіми особами не потрібно.

Пленум Верховного Суду СРСР у п. 6 постанови від 16 серпня 1984 р. зазначив, що не може бути визнано такою, що знаходилася у стані необхідної оборони, особа, що намірено спонукало напад, щоб використати його як привід для вчинення протиправних дій (розв'язування бійки, вчинення розправи, акту помсти тощо). Вчинене в таких випадках повинне кваліфікуватися на загальних засадах.

Мета запобігання або припинення посягання виступає як необхідний елемент захисту правових інтересів. У противному випадку, якщо заподіяння шкоди тим, хто обороняється, здійснюється не з метою захисту державних, суспільних інтересів, інтересів і прав людини, то буде мати місце неправомірне заподіяння шкоди.

Захист не повинен перевищувати меж необхідності оборони, тобто не знаходитися у явній невідповідності з характером і небезпекою посягання. Цю ознаку можна назвати розміром посягання і обраного способу захисту.

Вимога, щоб при необхідній обороні не було заподіяно злочинцю більш тяжкої шкоди, чим та шкода, якої при цьому уник потерпілий, украй полегшило б учинення злочинів і власне кажучи означало б повну ліквідацію права на необхідну оборону. Інтереси правомірного захисту при обороні повинні визначатися інтенсивністю нападу і характером інтересу, що захищається.

Питання про те, чи була дійсна необхідність використовувати для оборони застосований засіб, вирішується судом на базі оцінки всіх обставин у сукупності. При цьому суд не може не враховувати і характеру інтересів, що захищаються, тобто ступеня небезпеки самого посягання.

Однак при необхідній обороні не можна говорити про пропорційність зусиль, що додаються при нападі, зусиллям, що додається при захисті. І законодавець у даній ситуації повинний поставити останнього у свідомо вигідне положення, щоб збільшити його шанси на "перемогу".

Однак відзначається, що захист визнається правомірним, якщо він явно не перевищує посягання або якщо запобігти посяганню явно не можна або важко шляхом заподіяння меншої шкоди, ніж фактично заподіяна шкода. Звідси випливає, що саме характер і небезпека посягання визначають межі припустимої шкоди при необхідній обороні.

Тому для правильного вирішення питання про межі необхідності, потрібно оцінювати усі обставини справи в сукупності, а саме:

1) засоби, застосовувані при нападі;

2) стрімкість нападу і спосіб посягання;

3) на що посягає злочинець і важливість об'єкта посягання;

4) сили і можливості злочинця довести до кінця задуманий злочин;

5) сили і можливості особи, яка обороняється, його вік і фізичні сили;

6) засоби, застосовувані особою, яка обороняється.

При вчиненні посягання групою осіб той, хто обороняється має право застосувати до будь-кого з нападаючих такі засоби захисту, що визначаються небезпекою і характером дій усієї групи, в тому числі, при нападі навіть і неозброєної групи осіб