Право приватної власності громадян на земельні ділянки, передані їм для вищезазначених цілей, посвідчується відповідноими Радами чи адміністраціями, про що робиться запис у земельно-обліковому документі - Книзі реєстрації громадян, яким безплатно передано земельні ділянки у приватну власність. Встановлення меж земельних ділянок у натурі (на місцевості) виконують землевпорядні органи за замовленням відповідних Рад чи адмністрацій. Після встановлення меж земельних ділянок, що передаються у приватну власність, громадяни одержують Державний акт на право приватної власності на землю, який видається і реєструється відповідними Радами чи адміністраціями (Наказ Держкомзему від 15.02.93 р. „Про затвердження порядку передачі земельних ділянок у приватну власність громадянам України”. Тут же, у Додатках, подаються зразки:

заяви громадян про надання безоплатно у приватну власність земельної ділянки;

книги реєстрації громадян, яким безоплатно передано земельні ділянки у приватну власність ).

Право власності на земельну ділянку посвідчується державними актами. Форми державних актів затверджуються Кабінетом Міністрів України.

Наразі діє Постанова ВРУ від 13.03.92 р. „Про форми державних актів на право власності на землю і право постійного користування землею”, якою затверджується така форма.

Спільним наказом міністерства внутрішніх справ і Держкомзему України від 12 липня 1993 року затверджено "Порядок відмічення в паспорті громадян України факту передачі безоплатно у приватну власність земельних ділянок". Відповідно до затвердженого порядку відмітка в паспорті громадянина про передачу безоплатно у приватну власність земельної ділянки робиться на підставі рішення місцевої ради народних депутатів про передачу земельних ділянок у приватну власність.

Запис робиться на останній вільній сторінці паспорта чітко, чорнилом або тушшю і завіряється підписом голови місцевої ради народних депутатів і печаткою. Виправлення не допускаються. У випадку допущення помилки запис анулюється, що завіряється підписом голови місцевої ради народних депутатів і печаткою.

Тут же, в Додатку, подається зразок такої відмітки.

Висновок

Новий Земельний кодекс по-новому підійшов до вирішення питання приватизації, чим суттєво покращив даний процес земельної реформи. Але на даним момент вже можна вивести і деякі недоліки нової „земельної конституції”, в тому числі і в сфері приватизації. До таких як основні можна віднести:

Іноземні фірми зможуть брати участь навіть у приватизації державних і комунальних земель. Але для цього інофірмі доведеться зареєструвати представництво в Україні і погодити придбання ділянки з Кабміном, що ставить її в дуже невигідні умови порівняно з українськими підприємцями. До того ж придбати комунальну чи державну землю під забудову можна буде лише з аукціону, який не зможе відбутися, якщо на ділянку є тільки один претендент.

На практиці землевласників і охочих придбати землю поставлено в жорсткі рамки. Коло учасників приватизації сільськогосподарських земель, відповідно до раніше обраних напрямів аграрної реформи, обмежується членами фермерських господарств та колишніми колгоспниками. Останнім дозволено продавати свої земельні ділянки лише з 1 січня 2005 року, а до того — тільки обмінювати й успадковувати. Купувати в них землю дозволено виключно громадянам і юридичним особам України — фермерам, громадянам, що мають досвід роботи в сільському господарстві чи сільгосппідприємствам.

Земельна реформа є поняттям дуже суміжним з аграрною реформою, оскільки і та, і інша передбачають перетворення форми власності на землю в сільській місцевості та створення нового зацікавленого власника в даній сфері виробництва. Аграрна реформа, згідно з Стратегією економічного та соціального розвитку на 2000 – 2004 роки є одним з пріоритетних напрямків діяльності держави на період з 2000 по 2004 роки. Указ Президента України “Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки” створює вагомі передумови для істотного прискорення ринкових перетворень на селі, завершення реформування громадського сектора сільськогосподарського виробництва на основі приватної власності.

В Указі Президента України „Про основні напрями земельної реформи в Україні на 2001 – 2005 роки” від 30 травня 2001 року вказано, що за період з 1991 по 2001 рр.. приватизували свої земельні ділянки на площі 3256 тис. гектарів 11 млн. громадян, 37,6 тис. фермерських господарств використовують майже 2 млн. гектарів сільськогосподарських угідь.

Проте, процес реформування потребує удосконалення і державна політика щодо розвитку відносин власності на землю полягатиме, насамперед, у забезпеченні реалізації відповідних положень Конституції України та передбачатиме:

приватизацію громадянами і юридичними особами України земельних ділянок різного функціонального призначення, за винятком тих, які відповідно до закону не можуть передаватися у приватну власність;

задоволення потреб громадян у земельних ділянках для ведення особистого підсобного господарства, селянського (фермерського) господарства, сінокосіння і випасання худоби, садівництва і городництва, індивідуального житлового будівництва.

З метою створення механізмів економічного стимулювання раціонального і ефективного використання земель у сільськогосподарському виробництві передбачається:

завершити перерозподіл земель запасу і резервного фонду, повністю забезпечивши потреби громадян, у тому числі працівників соціальної сфери села, в земельних ділянках для ведення особистого підсобного господарства, селянського (фермерського) господарства, садівництва і городництва, сінокосіння та випасання худоби;

вирішити питання щодо передачі земельних ділянок державних сільськогосподарських підприємств у разі їх приватизації у власність членів трудових колективів цих підприємств.

Аналіз чинного законодавства у сфері приватизації земель свідчить про наявність у ньому прогалин, неузгодженостей та протиріч. Це, зокрема, відсутність на законодавчому рівні визначення приватизації земель та її принципів, нечіткість визначення прав та обов'язків суб'єктів приватизаційних правовідносин, відсутність строків розгляду документів і прийняття рішень органами приватизації та іншими уповноваженими органами, відсутність єдиної форми документів і належних юридичних гарантій захисту