процедура, що закінчувалася квестією. Вона передбачала й винятки. Не повинна була застосовуватися квестія до важкохворих, шляхтичів, представників духовенства, управителів вищого рангу, знатних чесних людей, душевнохворих, неповнолітніх осіб і старших 70 років, вагітних жінок. Але ці особи могли піддаватися мукам, якщо вони звинувачувалися в політичних злочинах і навмисних убивствах та коли докази їхньої вини були дійсно очевидними й переконливими.
Принцип загальності був якнайтісніше пов'язаний з інститутом формального захисту, що надійшов з класичного римського права. В Малоросії XVII ст. інституту адвокатури не було, оскільки про неї не згадується в жодному з вивчених джерел. За свідченням Слабченка, її поява відноситься до середини XVIII ст. Адвокати тоді називалися "пленіпотентами", "прокураторами". Вони "в чужій справі за дорученням і замість зацікавленого на суді відстоювали, відповідали і розправлялися". Як професійні чиновники, вони повинні були давати присягу "вести справу сумлінно" . На підтвердження того, що адвокат представляє в суді свого підзахисного, він повинен був представити належно оформлену домовленість. Та це було обов'язковим у "серйозних справах". У незначних - достатньо було усної заяви.
Закон розрізняв дві категорії адвокатів: згідно з договором та призначених. Призначені адвокати обмежували свою діяльність наданням юридичних консультацій простому неосвіченому люду. Матеріальної винагороди за це вони не одержували, але відмовитися від виконання такого доручення не могли. Адвокати за договором знайомилися зі справою у повному обсязі, збирали та подавали до суду різні докази, що мали, на їх розсуд, довести невинність підзахисного, пом'якшити вирок. Не могли виступати адвокатами судді, члени (працівники) судової канцелярії, священики (за винятком канонічних справ), особи, підозрювані у вчиненні злочину, люди з порушеною психікою, євреї, особи іншої віри (винятком були лише справи одновірців).
Якщо адвокат погоджувався захищати одну сторону в процесі, а потім змінював рішення й брався захищати протилежну сторону, йому "врізували язика". За програну справу через недбале ставлення до своїх обов'язків адвокат повинен був оплатити судові витрати і, притому, його віддавали до в'язниці. Неявка адвоката в суд без поважних причин тягла оплату судових витрат.
Розглянувши основні принципи судочинства, як складової судової системи Запорозької Січі, можна дійти таких висновків:
Судочинство Запорозької Січі, ввібравши в себе класичне римське право і трансформувавши окремі елементи права Великого князівства Литовського і Росії, по суті залишалось індивідуальним і самобутнім. Його базис - українське звичаєве право, побудоване на традиціях, звичаях Київської Русі, відображало національний інтерес запорозького козацтва.
Нормативні документи, що визначали інститут судової влади Запорозької Січі, певною мірою стали джерелами і прообразом наступної системи судочинства, зокрема Російської імперії.
Яскраво виявлений жорстокий характер покарань у Запорозькій Січі, їх публічність сприяли нав'язуванню козацькому середовищу принципу жорстокої дисциплінованості та покірності, що, у свою чергу, є прийнятним для всіх військових демократій, але не сприяє розвитку "цивільного" суспільства.
Відсутність меж у застосуванні правових норм до певної соціальної групи суспільства (що не було характерним для всіх європейських держав того часу), принципи змагальності, гласності, наявність інститутів касації та адвокатури дозволяють говорити про право Запорозької Січі, як про одне з найдемократичніших і найгуманніших у Західній та Східній Європі того часу.
ЛІТЕРАТУРА
"Інструкція судам" гетьмана Д. Апостола // Праці по вивченню історії українського права. № 11, К., 1928. С. 246.
Там же. С. 272.
Там же. С. 273.
Наріжний Н. Судівництво і кара на Запорожжі. К., 1927. С. 75.
Там же. С. 78.
Слабченко М. Соціально-правова організація Січі Запорозької. ВУАН, К., 1927. С. 26.
Мишецький С. Історія про запорозьких козаків. К., 1927. С. 72.
Наріжний Н. Судівництво і кара на Запорожжі. К., 1927. С. 69.
Там же. С. 78.