Стаття 6 Право на визнання правосуб'єктності

Стаття 7 Право на рівність перед законом

Стаття 8 Право на ефективне відновлення в правах

Стаття 9 Свобода від довільного арешту, затримання чи вигнання

Стаття 10 Право на гласний із дотриманням усіх вимог справедливості розгляд справи

Стаття 11 Право на дотримання презумпції невинності

Стаття 12 Свобода від втручання в особисте і сімейне життя; право на недоторканність житла і таємницю кореспонденції

Стаття 13 Право на вільне пересування в межах країни і вільний виїзд із країни

Стаття 14 Право на притулок в інших країнах від переслідування

Стаття 15 Право на громадянство і зміну громадянства

Стаття 16 Право на одруження і заснування сім’ї

Стаття 17 Право на приватну власність

Стаття 18 Право на свободу думки і релігії

Стаття 19 Право на свободу переконань і отримання інформації

Стаття 20 Право на свободу мирних зібрань і асоціацій

Стаття 21 Право на участь в управлінні своєю країною і вільні вибори

Стаття 22 Право на соціальне забезпечення

Стаття 23 Право на гідну працю і на вступ у профспілку

Стаття 24 Право на відпочинок і дозвілля

Стаття 25 Право на гідний рівень життя

Стаття 26 Право на освіту

Стаття 27 Право на участь у культурному житті суспільства

Стаття 28 Право на соціальний порядок, при якому права і свободи можуть бути цілком здійснені

Стаття 29 Обов'язки перед суспільством, у якому можливий повний і вільний розвиток особистості

Стаття 30 Право на свободу від зазіхання на права, викладені в Декларації

Аналіз проблеми: «Україна і права людини»

Контроль за дотриманням прав людини в міжнародному співтоваристві спочатку покладався на ООН, регіональні і неурядові організації (НУО).

Варто сказати, що діяльність ООН із захисту прав людини викликала велике розчарування. Вальтер Лакер і Барі Рубін у передмові до першого видання своєї праці "Збірник документів з захисту прав людини", що вийшли в 1978 році, писали:

"... у той час, коли мільйони чоловіків і жінок з надією звернулися до Загальної декларації прав людини, вони одержали мало рекомендацій і зовсім ніякої допомоги від організацій, відповідальних за її поширення. Не відповідала очікуванням діяльність ООН, що повинна була стати ефективним інструментом захисту прав людини. Усе це змусило окремі уряди і неурядові організації самостійно вживати заходів у цій сфері".

Конституція України піднесла права і свободи людини і громадянина на якісно вищий рівень. Всі права людини однаково необхідні для розвитку особистості, а тому будь-які спроби їхнього ранжування є неприпустимим. Такий підхід повністю відповідає сучасній міжнародній практиці.

У Конституції значно посилені гарантії реалізації та захисту прав людини. Зафіксована ціла низка як традиційних, так і нових прав і свобод, починаючи з права на відшкодування за рахунок держави чи місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, заподіяної їхніми незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю. Цікавим є положення про те, що "особа не несе відповідальності за відмову давати свідчення або пояснення щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів" (ст. 63).

Особливе значення має можливість судового захисту прав і свобод. Згідно зі ст. 55 судовому захисіу підлягають усі без винятку права і свободи, на відміну від радянських часів, коди судовий захист фактично був вибірковий: чимало скарг громадян на ущем-лення їхніх прав взагалі виключалося із судової юрисдикції.

У статті 29 Конституції закріплено суб'єктивне право кожної людини на свободу та особисту недоторканість. Це, однак, не означає, що людина може поводитись як заманеться, незалежно від чужої волі, без примусу. Таке розуміння свободи не відповідає обов'язку особи додержуватись Конституції, поважати права і свободи, честь і гідність інших осіб.

Свідомість поведінки людини багато в чому залежить від суспільного життя, середовища, в якому вона перебуває, допустимою є свобода вибору варіанту поведінки. Але Конституція надає людині свободу таким чином, щоб ця свобода не могла бути використана проти інтересів суспільства, держави та інших громадян. Тобто свобода громадянина є у своїй основі визнана або надана законом можливість користуватися і розпоряджатися тим або іншим соціальним благом, цінністю, задовольняти власний інтерес або якусь життєву потребу таким чином, аби не порушувати права інших людей, його вчинки мають бути правомірними.

Норми Конституції вимагають від людини і громадянина безумовного виконання тих мінімальних вимог, які властиві, як зазначено у Загальній декларації прав людини, "всім членам людської сім'ї", є основою свободи, справедливості та загального миру і разом з тим суттєво не обмежують його у прояві ініціативи та самостійності. Це означає, що для конституційних обов'язків характерним є їх тісний зв'язок з вимогами міжнароднонравових пакітв про права людини та з морально-етичними вимогами суспільства і, що важливо — перенесення їх принципів до статей Конституції України.

Деякі передумови та альтернативи шодо розв’язання проблем пов’язаних із правами та свободами людини

Правова ситуація, що виникла після розпаду СРСР, була непередбачуваною і породила безліч проблем, пов’язаних з відсутністю юридичних механізмів, що забезпечують права та законні інтереси людей, що опинились в зруйнованому правовому просторі.

Очевидно, що слід створити юридичні механізми розв’язання цих проблем на території СНД, яке повинно стати єдиним гуманітарним простором. Першим кроком в цьому напрямку може стати договір країн-учасниць СНД про поширення на перехідний період принципів та норм основ законодавства СРСР на єдиний правовий простір СНД. Далі виникає необхідність в розробці Євроазіатської Конвенції (Хартії) прав людини і прав народів, де буде передбачено каталог прав та свобод осіб, що проживають в СНД та історично пов’язані між собою, а також процедури їх захисту.

Паризька