Азія продовжує залишатися регіоном із вражаючими темпами економічного розвитку і погано захищеними правами людини. "Звіт про захист прав людини у світі за 1995 рік" вказує, що "одна за іншою розвинуті держави переходять до політики "комерційної дипломатії" у відносинах з Китаєм, Індонезією, Індією, В'єтнамом і навіть з Бірмою для отримання сприятливих інвестиційних можливостей і здобуття вигідних контрактів. Неминуче проблеми захисту прав людини залишаються осторонь, і репресивні режими можуть вважати себе переможцями." Бірма, Бутан, В'єтнам, Сінгапур і Індонезія продовжують використовувати апарат державної безпеки в боротьбі з дисидентами і здійснювати жорсткий контроль за засобами масової інформації. Щоб змусити замовчати своїх опонентів, ці держави усе ще практикують катування.

Напевно, найтяжче становище з дотриманням прав людини на Середньому Сході. Ліга арабських держав у 1968 році заснувала Постійну арабську комісію з прав людини. Але ця комісія займалася тільки поширенням інформації про порушення прав людини на окупованих Ізраїлем територіях. Дотепер не встановлені ніякі регіональні норми з прав людини. Хвиля внутрішніх політичних конфліктів прокотилася через весь Середній Схід. Прикладом тому може служити хаос в Алжирі, хвилювання в Ірані, Іраку, Ізраїлі, Бахрейні, Єгипті, Саудівській Аравії, громадянська війна у Ємені. Ісламський фундаменталізм сьогодні повсюдно на Середньому Сході є політичною силою, і колишній дипломат Девід Корн попереджає про можливі наслідки цього:

"Деякі з тих, хто серйозно вивчав цю проблему, думають, що демократія і права людини ... можуть існувати в суспільстві, керованому на підставі релігійних догм (чи то Іслам, чи Християнство, чи Іудаїзм), але ж побудова такої держави і є метою ісламської політики. Що ще важливіше, захисники Ісламу як політичної сили не змогли наразі пояснити світу, чому багато хто з його прихильників є проповідниками ксенофобії і релігійної нетерпимості і використовують убивство як останній аргумент при досягненні своїх політичних цілей" (1995).

Ресурси та умови які необхідні для високого показника гарантії основних прав та свобод людини

На Україні в трансформаційний період різко зростає роль неекономічних факторів: на економічний стан впливають політичні, етнічні, моральні, культорологічні та інші чинники. Людина поступово, але неухильно стає центром економічної системи ринкового господарства, де вона має власність і відповідну економічну свободу.

Центральним видом прав і свобод людини і громадянина, які проголошує і гарантує нова Конституція, є їх економічні права, тобто суб'єктивні права в економічній сфері, у сфері економічних (майнових) відносин. До цих прав підносяться насамперед право власності особи, тобто право приватної власності; право на під-приємницьку діяльність та право на користування об'єктами права публічної власності, зокрема права державної та комунальної власності.

Зі змісту ст. 41 Конституції випливає також, що об’єктами права приватної власності практично може бути будь яке майно, за винятками, передбаченими цією Конституцією і законами.

В цілях забезпечення співставності даних між країнами і різними періодами часу всі статистичні таблиці в Доповіді про розвиток людини ООН підготовлено на основі приведених в відповідність з міжнародними стандартами даних, зібраних і оброблених закладами, ща входять в міжнародну систему.

Проблеми співставності виникають також в зв’язку з оновленням або удосконаленням статистичними органами своїх оцінок на основі використання нових джерел даних, таких, як переписи населення і дослідження. Перехід до ринкової економіки в країнах Східної Європи та СНД привів до розриву більшості статистичних рядів, через що дані за останні роки є проблемними з точки зору достовірності, послідовності і міжнародної співставності.

Отож, для того, щоб в Україні дійсно працював принцип зазисту прав та свободгромадянина. До тих пір, доки в Україні не буде більш прозорою політика верхівки влади, то до того часу в нашій країні, нікого не цікавитиме ні воя доля, ні сам громадянин. Це ми можемо побачити тільки тоді, коли вбили журналіста Гонгандзе. Так ніхто й ніколи не дізнаєьбся хто був замовником цього жихливого вбивства.

Таке враження, що простих людей, взагалі не вважають за громадян правової країни. Для нашої країни необхідно забути про тіметоди, які були ще при колишньому СРСР, і брати приклад дійсно з правових країн, в яких не людина для держави, а держава для людини……

Висновок

У деяких країнах закон дозволяє здійснювати позбавлення життя особам, які є безнадійно хворими і змушені при цьому переносити значні страждання. Крім того, з проблемами дещо штучного позбавлення життя пов’язано розвиток медицини в галузі трансплантації органів. В Україні ці питання поки що чекають на своє законодавче визначення.

Сучасна держава маєширокі можливості захищати життя людини, але не в усіх випадках держава здатна вчасно і ефективно прийти на допомогуконкретній людині. І тому природньо, що не зважаючи на опіку держави, за особоюзберігається право активно діяти на користь як особистого захисту, так і захисту життя і здоров’я інших людей від протиправних посягань. Кожна людина людина вправі рішуче протистояти таким нападкам, застосовуючи при цьому будь-які необхідні, адекватні обставинам засоби. Такі дії, якщо вони здійснені в межах дозволеної самооборони або ж обставин крайньої необхідності, визначаються чинним законодавством правомірним, що закріплено в статтях 15 і 16 Кримінального кодексу України. Слід звернути на те, що захист життя і здоров’я інших людей це не тільки право, але у певних випадках також і обов’язок особи.