Держава, нормуючи поведінку людей і діяльність колективів, забезпечує їм можливість свободи вибору власної поведінки, діяльності, однак цей вибір має свої межі. Вибір поведінки на основі необхідності і в межах правового регулювання є вільним вибором. У нашому випадку свобода вибору полягає не в тому, що зобов'язаний суб'єкт вирішує сам чи виконувати, чи не ви-конувати йому покладений на нього юридичний обов'язок; вільний вибір тут полягає в обранні такої поведінки, яка б не привела до порушення юридичного обов'язку.

Стаття 440 ЦК України визначає зміст юридичного обов'язку встановленням заборони, що виражена в її диспозиції: не завда-вати шкоди особі громадянина, його майну, майну організації. Юридичний обов'язок, який покладається у даному випадку на суб'єктів абсолютних правовідносин, є пасивним, виконання якого здійснюється утриманням від вчинення заборонених дій. Виражена в статті 440 ЦК України заборона є загальною, особ-ливість якої полягає в тому, що вона не перераховує дій, які не можна вчиняти; вона лише встановлює видову або родову ха-рактеристику, пов'язуючи її з негативним результатом. Ця стат-тя не може передбачити і перерахувати дії, якими можна заподі-яти шкоду. Тому вона забороняє будь-яку подібну дію. Пору-шення заборони, тобто вчинення дії, що завдала шкоду іншій особі, є протиправною дією. Вчинення протиправної дії завжди призводить до порушення суб'єктивного цивільного права і бла-га (матеріального чи особистого), на яке існує суб'єктивне пра-во. Необхідно зазначити, що загальна заборона властива не тільки цивільному праву. Вона використовується і в кримінальному праві, де за його допомогою формулюються окремі склади зло-чинів, наприклад, хуліганство, необережне вбивство, знищення майна тощо. Характерно, що там, де кримінальний закон не може повно деталізувати опис об'єктивної сторони злочину, він обмежується вказівкою на один із елементів — шкідливі наслідки.

Отже, відповідно до загальної заборони, що передбачена в статті 440 ЦК України, першою формою протиправної поведінки буде свідома і вольова дія, яка завдала шкоди особі громадянина, його майну або майну організації.

Другою формою протиправної поведінки є протиправна без-діяльність, якій відповідає юридичний обов'язок в активній формі — обов'язок вчинити необхідні дії. Якщо протиправність дії по-лягає в тому, що особа вчиняє заборонені дії, то при бездіяль-ності особа не вчиняє дій, до яких вона нормативне зобов'язу-валась. Власне, для визнання бездіяльності протиправною необ-хідна спеціальна норма, що знаходиться поза статтею 440 ЦК України. Вона досить часто належить до системи нормативних актів інших галузей. До таких норм можна віднести правила з охорони праці, правила техніки безпеки, санітарії, правила до-рожнього руху тощо.

Бездіяльність визнається протиправною за умови, якщо в ній виявлені свідомість і воля особи. Коли особа внаслідок об'єктив-них обставин не могла діяти, тоді допущена нею бездіяльність не була виявом її розуму та волі. При цьому вона не може бути визнана протиправною. Така особливість іноді безпосередньо зазначається в нормі, яка покладає обов'язок діяти. Слід зазна-чити, що Кримінальний кодекс України, передбачаючи відпові-дальність за неподання допомоги особі, яка перебуває в небез-печному для життя стані, пов'язує її з фізичною можливістю виконати: “мав можливість подати їй допомогу”, “при можли-вості подати таку допомогу”, “неподання без поважних причин допомоги” Кримінальний Кодекс України. Стаття 111—113. Відсутність такого застереження в нормі, яка покладає обов'я-зок діяти, не може бути підставою для неврахування об'єктивної можливості діяти. Протилежний висновок суперечив би суті по-ведінки людини.

Чинне законодавство передбачає випадки, коли заподіяння шкоди вважається правомірним. Відповідно до вимог статті 440 шкода, заподіяна правомірними діями, підлягає відшкодуванню лише у випадках, передбачених законом. Заподіяння шкоди вва-жається правомірним у таких випадках:

1. Здійснення прав і виконання обов'язку. Це найпоширені-ший спосіб заподіяння шкоди правомірними діями.

2. Згода потерпілого на заподіяння йому шкоди. Така згода має юридичне значення за умови, що вона є добровільною та її здійснення не порушує інтереси інших осіб. Пошкодження, на відвернення якого дана згода, є у вільному розпорядженні по-терпілого. Проте не має юридичного значення згода потерпіло-го на ушкодження здоров'я, заподіяння смерті, і така дія завжди буде протиправною.

3. Виключається протиправність заподіяння шкоди дією, яка вчинена в стані необхідної оборони. Відповідно до статті 444 ЦК України така шкода не підлягає відшкодуванню. Необхідна оборона, згідно з статтею 15 Кримінального кодексу України, є правом кожного громадянина на самозахист та захист осіб від будь-яких посягань з боку правопорушника. Шкода, заподіяна посягаючому, не підлягає відшкодуванню, оскільки вона є на-слідком правомірних дій. В юридичній науці і судовій практиці детально розроблено критерії правомірності дій, вчинених в стані необхідної оборони.

У разі перевищення меж необхідної оборони шкода, заподіяна посягаючому, підлягає відшкодуванню. Перевищення меж не-обхідної оборони являє собою комуляцію двох правопорушень: кримінального і цивільного. Підставою для покладення обов'яз-ку на заподіювача шкоди є цивільне правопорушення. Однак розмір відшкодування не може визначатися без урахування того, що шкода виникла внаслідок злочинних дій потерпілого. Шко-да в даному випадку відшкодовується згідно з статтею 440 ЦК України.

4. Правомірними вважаються дії, якими завдана шкода в стані крайньої необхідності. Умовами правомірності заподіяння шко-ди є: неможливість за певних обставин усунути небезпеку, що загрожує, іншими засобами, і заподіяна шкода є менш значною, ніж відвернена.

Крайня необхідність, як і необхідна оборона, є здійсненням права на захист,