скасовувати запобіжні заходи, згідно з законодавством, в Україні наділені органи дізнання, слідчий, прокурор, суд та суддя.

Процесуальний порядок застосування, зміни і скасування запобіжних заходів чітко регламентується КПК, законами та іншими підзаконними актами.

Аналізуючи наведений вище матеріал, логічно буде зазначити, що

запобіжні заходи – це заходи процесуального примусу, що застосовуються органами дізнання, слідчими, прокурорами, суддями й судами до обвинувачених (підозрюваних, підсудних), що спричиняють на останніх певний психологічний вплив або обмежують їх особисту свободу, з метою перешкодити їм скритися від слідства і суду, заважати

встановленню об’єктивної істини у кримінальній справі, займатися злочинною діяльністю, а також перешкодити виконанню вироку.

Підставами обрання запобіжного заходу є наявність сукупних даних, що викривають особу у вчиненні злочину і свідчать про можливість її неналежної поведінки.

При обранні запобіжного заходу або вирішені питання про можливість його застосування, крім обставин, зазначених у ст. 145 КПК слід також враховувати і обставини, передбачені у ст.. 150 КПК, а саме: тяжкість вчиненого злочину, особу обвинуваченого, його вік, стан здоров’я, сімейний стан.

Процесуальний порядок застосування, зміни і скасування запобіжних заходів детально визначається у законодавстві. Правом обрання, зміни і скасування запобіжних заходів наділені органами дізнання, слідчі, прокурори, судді та суди.

2. Види запобіжних заходів.

2.1. Запобіжні заходи, не пов’язані із взяттям під варту

У КПК передбачено такі види запобіжних заходів: 1) підписка про невиїзд; 2) особиста порука; 3) порука громадянської організації або

трудового колективу; 4) застава; 5) взяття під варту; 6) нагляд командування військової частини (ст. 149 КПК). Тимчасовим запобіжним заходом є затримання підозрюваного, яке застосовується з підстав і в порядку, передбачених статтями 106, 115, 165 КПК України. Крім того ст. 436 КПК передбачає, щодо неповнолітніх обвинувачених ст. 149 КПК, може застосуватися передача їх під нагляд батьків, опікунів чи піклувальників, а до неповнолітніх, які виховуються в дитячій установі – передача їх під нагляд адміністрації цієї установи.

Усі запобіжні заходи можна розділити на дві групи: 1) запобіжні заходи. Не пов’язані із взяттям під варту; 2) взяття під варту1.

Розглянемо спочатку першу групу запобіжних заходів.

ПІДПИСКА ПРО НЕВИЇЗД. Підписка про невиїзд є одним із найпоширеніших заходів, що застосовуються на практиці. Можливо тому він знайшов широко відображення як у підручниках з Кримінального процесу, так і в монографічних роботах вчених – процесуалістів та у періодичних виданнях2.

Підписка про невиїзд, згідно із ст. 151 КПК, полягає у відібрані у підозрюваного або обвинуваченого письмового зобов’язання не

відлучатися з місця постійного проживання або з місця тимчасового знаходження без дозволу слідчого.

Під місцем постійного проживання підозрюваного чи обвинуваченого слід розуміти населений пункт, у якому він за певною адресою має постійне житло взятий на постійний паспортний і військовий облік, проживає разом із сім’єю. Місце тимчасового знаходження підозрюваного чи обвинуваченого – це місце, в якому він перебуває у зв’язку з проїздом, відрядженням, хворобою, відпусткою, навчанням тощо3.

У радянській кримінально-процесуальній літературі та пострадянській російській літературі обґрунтовується думка про те, що місце проживання або тимчасового знаходження, з якого не повинен відлучатися обвинувачений (підозрюваний), визначає орган, котрий обирає запобіжний захід, з урахуванням можливостей та інтересів особи, до якої застосовується цей захід4.

З цією думкою навряд чи може погодитись, оскільки, як вірно визначають українські вчені, закон не передбачає право органів

розслідування, прокурора й суду при обранні підписки про невиїзд визначати підозрюваному чи обвинуваченому місце проживання на період провадження у справі. Він надає їм лише право заборонити підозрюваному чи обвинуваченому залишати місце постійного проживання або тимчасового знаходження без їх дозволу1.

Дозвіл вилучатися з місця постійного проживання або тимчасового знаходження є необхідним у випадках постійного або тимчасового

переїзду в інший населений пункт чи в іншу місцевість. При переїзді в межах місця проживання, вказаного в підписці, підозрюваний чи

обвинувачений повинен повідомити про зміну адреси орган, у проваджені якого перебуває кримінальна справа, а дозвіл отримувати не

потрібно.

Тривала відсутність підозрюваного чи обвинуваченого за адресою, вказаної у підписці, без повідомлення про це відповідного органу

вважається порушенням підписки.

У відповідності до ч. 2 ст. 151 КПК, якщо підозрюваний або обвинувачений порушить дану ним підписку про невиїзд, то вона може бути замінена більш суворим запобіжним заходом; про це підозрюваному або обвинуваченому повинно бути оголошено при відібрані від нього підписки про невиїзд.

ОСОБИСТА ПОРУКА згідно зі ст. 152 КПК полягає у відібранні від осіб, що заслуговують довір’я, письмового зобов’язання про те, що

ручаються за належну поведінку та явку обвинуваченого за викликом і зобов’язуються при необхідності доставити його в органи дізнання,

попереднього слідства і суду на першу про це вимогу. Поручителів не може бути менше двох. Поручитель повідомляється про суть справи, в

якій обирається запобіжний захід, а також попереджується про те, що коли обвинувачений ухилиться від слідства і суду, то на поручителя може бути накладене грошове до двохсот неоподаткованих мінімумів доходів громадян.

У законі прямо вказано, що поручителями можуть бути тільки особи, які заслуговують довір’я. З цього випливає, що поручителі повинні мати авторитет в очах оточуючих і достатньо очевидні можливості позитивно впливати на поведінку обвинуваченого (підозрюваного).

Особиста порука застосовується тільки за клопотанням або згодою поручителів. Громадяни, які виявили бажання взяти на себе

відповідальне зобов’язання, повинні подати про це письмову заяву органу дізнання, слідчому чи суду, які після перевірки даних про особу

поручителів та їх стосунки з обвинуваченим вирішують питання про можливість застосування цього запобіжного заходу.

Порядок та підстави накладання на поручителів грошового стягнення визначається ст. 153 КПК.

Якщо поручителі