згідно з кримінальним законодавством держави винесення вироку і держави виконання вироку (п. «е» ч. 1 ст. З Конвенції). Юрисдикція України може передаватися іншій договірній державі і стосовно нагляду щодо осіб, які мають постійне помешкання на території цієї держави, засуджених в Україні до позбавлення волі за вчинення злочину іноземцями певних договірних держав у випадках передачі Україною цих громадян договірні державі для виконання вироку. Таку передачу передбачає Конвенція про передачу засуджених осіб від 21 березня 1983р., до якої Україна приєдналася 22 вересня 1995 р. Чинності для України Конвенція набула1 січня.
Певних обмежень зазнає територіальний принцип чинності кримінального закону щодо тих осіб, які користуються дипломатичним імунітетом.
Норми міжнародного права, зокрема Віденської конвенції про дипломатичні зносини від 18 квітня 1961 р., Віденської конвенції про консульські зносини від 24 квітня 1963 р., та внутрішнього, прийнятого на основі цих конвенцій Положення про дипломатичні представництва та консульські установи іноземних держав в Україні від 10 червня 1993 р., (Укази Президента України) надають особистої недоторканності та виключають з-під кримінальної юрисдикції України дипломатичних представників іноземних держав та певне коло інших іноземних громадян або частково обмежують таку юрисдикцію щодо консульських посадових осіб і консульських службовців, виходячи з принципу взаємності. Ці особи за вчинений злочин на території України підлягають юрисдикції лише тієї держави, яка їх акредитувала, тому питання про їх відповідальність вирішується дипломатичним шляхом. Відповідно до ст. 13 Положення на цих осіб кримінальна юрисдикція України поширюється як виняток лише у випадках ясно наданої згоди на це держави, що їх акредитувала, яку вона, згідно з пунктами 1, 2 ст. 32 Конвенції висловлює позбавленням певної особи імунітету від кримінальної юрисдикції держави перебування (України). На загальних підставах кримінальній юрисдикції України можуть підлягати такі особи лише у разі втрати ними такого імунітету з інших причин. Наприклад, після того, як Україна сповістила державу, яка їх акредитувала, про те, що згідно з п. 2 ст. 9 Конвенції вона вже не визнає співробітником дипломатичного представництва дипломатичного агента, якого раніше Україна згідно з п. 1 ст. 9 Конвенції визнала неприйнятною особою і сповістила про це дану державу, а та протягом розумного строку не відкликала цю особу або не припинила її повноважень чи відмовилася це зробити[13].
Крім КК, на території України мають чинність і загальновизнані норми міжнародного права.
Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна [1 ].
Як Ми бачимо Конституція України надає право... гарантуючи права і свободи людини і громадянина
Конвенція про захист прав і основних свобод людини від 4 листопада 1950 р. передбачає міжнародний захист прав людини через Європейський суд з прав людини. З 1 листопада 1998 р. згідно з Протоколом N9 11 до Конвенції всі заяви про порушення Конвенції розглядає Європейський суд з прав людини. Для громадян України та інших осіб, які проживають у ній, право на звернення до цього суду виникло з 11 вересня 1997 р.[9].
Отже, висвітлюючи основні напрямки даного розділу визначаємо головні завдання, та звертаємо увагу на принципі просторової чинності (дії) кримінального закону України, який полягає в тому, що усі особи, які вчинили злочин на території України, підлягають кримінальній відповідальності на підставі ККУ. В розділі було сформульовано поняття «території України». Основні положення, щодо якого поняття закріплено у статтях Закону України «Про державний кордон України». Де зазначено, що державним кордоном України є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі території України – суші , вод, надр, повітряного простору».
Не останнє місце має положення про чинні і загальновизнані норми міжнародного права, що були прийняті, одобрені та ратифіковані Верховною Радою України – як єдиним органом законодавчої влади в Україні [1].
РОЗДІЛ 4
ЧИННІСТЬ КРИМІНАЛЬНОГО ЗАКОНУ ЗА НАЦІОНАЛЬНИМИ ТА УНІВЕРСАЛЬНИМ ПРИНЦИПАМИ
Чинність Кримінального кодексу України щодо діянь, вчинених за межами України, визначена в ст. 7, 8.
Передбачена ст. 7, 8. відповідальність за злочини, вчинені за межами України, ґрунтується на національному принципі просторової чинності кримінального закону. Підстави такої відповідальності відображають зумовлений громадянством України постійний правовий зв'язок особи з державою у формі їх взаємних прав та обов'язків. Зокрема, громадяни України згідно з Конституцією України зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей (ст. 68), а держава зобов'язана відповідати перед людиною за свою діяльність (ст. 3). Держава також гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами[4].
Згідно з ч. 1 ст. 7 КК громадянин України несе відповідальність на батьківщині за вчинене за кордоном діяння лише за умови, що воно визнається злочинним даним КК та законом іноземної держави або лише даним КК, якщо воно посягало на інтереси правопорядку України. Відповідно до ст. 7 на тих самих підставах за ці діяння несуть відповідальність і «перебуваючи в Україні особи без громадянства», тобто особи, які не мають доказів належності до громадянства жодної держави і постійно проживають в Україні.
Притягнення до відповідальності за злочини, вчинені за кордоном, передбачає необхідність точно встановити, що дана особа на момент вчинення цього діяння була громадянином України чи особою без громадянства, що постійно проживає в Україні. Питання про належність до громадянства