На тих самих підставах несуть за даний злочин відповідальність і особи, які мають подвійне громадянство – України та іншої держави, якщо в останній ця особа не понесла відповідальності за вчинене. На підставі ч. 3 ст. 10 КК мають відповідати дані особи і за злочин, вчинений на території іншої держави, громадянами якої вони також є, якщо інше не передбачено договором між Україною і цією державою.

Частина 1 ст. 9 КК, яка передбачає, що громадянин України чи особа без громадянства, які вчинили злочин в іноземній державі і там же зазнали покарання, підлягають відповідальності за цей злочин і в Україні, фактично втратила чинність, оскільки суперечить Конституції України, яка проголошує: «Ніхто не може бути двічі (притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення» [2].

Відповідно до Мінської конвенції кожна з договірних сторін при розслідуванні злочинів і розгляді кримінальних справ судами враховує передбачені законодавством договірних сторін пом'якшуючі та обтяжуючі обставини незалежно від того, на території якої договірної сторони вони виникли. Це, зокрема, означає врахування обставин, що обтяжують відповідальність, на рівні кваліфікації злочину за ознакою повторності вчинення тотожного або однорідного злочину, наявності судимості за певний вид злочину, що виник не на території України, а на території іншої держави (договірної сторони), або ж врахування цих обставин на рівні індивідуалізації покарання [2]. Це також означає і врахування тих обтяжуючих обставин, що виникли на території іншої договірної сторони, які не передбачені ст. 67 КК України. Тобто міжнародна норма у цьому випадку доповнює зміст національного українського законодавства. Мінська конвенція, на відміну від Європейських конвенцій, не передбачає вимоги щодо обмеження покарання, що призначається українському громадянинові за злочин, вчинений на території іншої договірної держави СНД, максимальним розміром, передбаченим санкцією закону даної держави за цей злочин.

Універсальний принцип чинності кримінального закону у просторі закріплює ст. 8 КК. Вона передбачає відповідальність лише іноземних громадян та осіб без громадянства, які постійно в Україні не проживають, тільки щодо вчинених за межами України і не проти її інтересів злочинів, боротьбу з якими веде світове співтовариство на основі міжнародних договорів, якщо учасницею їх є Україна.

Видача громадянина України іноземній державі є неприпустимою. Відповідно до ч. 2 ст. 25 Конституції України громадянин України не може бути виданий іншій державі. Це не стосується випадків видачі громадянина України повноважному міжнародному судовому органові у зв'язку з можливим вчиненням ним передбачених міжнародними конвенціями злочинів (скажімо, злочинів проти миру і людяності та воєнних злочинів).

Видача інших осіб – іноземних громадян і осіб без громадянства – може а здійснюватися на основі міжнародних конвенцій, міжнародних договорів та угод, які безпосередньо укладені Україною зберігають чинність нині[13].

25 вересня 1995 р. Україна приєдналася до Європейської конвенції від 13 грудня 1957 р. про видачу правопорушників1. Україна повинна видавати іншим договірним державам, з урахуванням положень та умов Конвенції, осіб, що їх переслідують компетентні органи сторони, яка робить запит, за вчинення правопорушення або яких розшукують ці органи з метою виконання вироку або постанови про утримання під вартою (ст. 1 Конвенції). Це положення про видачу не стосується громадян України, оскільки видача громадян України заборонена її Конституцією (ч. 2 ст. 25). Крім того, ця Конвенція, як і інші конвенції, передбачає право держави відмовити у видачі свого громадянина (п. «а» ч. 1 ст. 6)[5].

Видача правопорушників здійснюється у зв'язку з правопорушеннями, які караються законами сторони, що робить запит, та сторони, якій робиться запит, позбавленням волі або згідно з постановою про утримання під вартою на максимальний строк не менше одного року чи більш суворим покаранням. Якщо особа визнається винною і вирок про ув'язнення або постанова про утримання під вартою проголошується на території сторони, що робить запит, термін призначеного покарання має становити не менше чотирьох місяців (ч. 1 ст. 2 Конвенції).

Роблячи висновок з даного пункту змісту, Ми наголошуємо на головних моментах, які проявились через санкції статей 7, 8. Відповідальність за злочини, вчинені за межами України, що ґрунтується на національному принципі просторової чинності кримінального закону. Універсальний принцип чинності кримінального закону у просторі закріплює ст. 8 КК. Яка передбачає відповідальність лише іноземних громадян та осіб без громадянства, які постійно в Україні не проживають, тільки щодо вчинених за межами України і не проти її інтересів злочинів, боротьбу з якими веде світове співтовариство на основі міжнародних договорів, якщо учасницею яких є Україна.

Важливим елементом є зокрема, спільні, перехресні права та обов`язки громадяни з одного боку та держави в ім. України. Конституція проголошує, що останні зобов'язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, а держава зобов'язана відповідати перед людиною за свою діяльність. Держава також гарантує піклування та захист своїм громадянам, які перебувають за її межами (норми Закону «Про громадянство»).

Звертаємо увагу на міжнародні договори, угоди та домовленості України з іншими державами і міжнародними організаціями, які тим чи іншим способом впливають чинність кримінального закону за національними та універсальними принципами.

РОЗДІЛ 5

ЧИННІСТЬ ЗАКОНУ В ЧАСІ

Відповідно до ч. 2 ст. 4КК України злочинність і караність діяння визначаються законом, який діяв під час вчинення цього діяння.

Закон, що усуває караність діяння або пом'якшує покарання, має зворотну силу, тобто поширюється з моменту