в) між діями співучасників і тим злочином, який вчинив викона-вець, має місце причинний зв'язок, причому опосередкований, бо спільний результат досягається лише шляхом свідомої діяльності виконавця. Діяльність кожного співучасника повинна у часі переду-вати тому злочину, який вчиняє виконавець, вона створює для вико-навця реальну можливість вчинити даний злочин. Виконавець же перетворює цю можливість у дійсність, спричиняючи необхідний наслідок. Дійсно, той, хто підмовив особу вбити потерпілого, і той, хто дав для цього зброю, тим самим створили для вбивці реальну мож-ливість вчинити задумане. Однак перетворення цієї можливості у дійсність залежить від дій виконавця. Тому саме причинний зв'язок тут носить опосередкований характер. Якщо такий причинний зв'язок відсутній, то немає такої об'єктивної ознаки співучасті, як спільність, а отже, немає і співучасті.

Суб'єктивні ознаки співучасті — це умисна спільна участь у вчиненні злочину. В законі суб'єктивна сторона співучасті у злочині виражена такими словами — злочин вчиняється умисно і спільно. Лише за наявності умислу спів-учасник підлягає відповідальності не тільки за дії, які він сам вчинив, але й за результат дій усіх інших співучас-ників. Умисний характер співучасті передбачає також усвідом-лення співучасниками того, що їхніми спільними злочин-ними діями або за допомогою таких вчиняється один і той самий злочин. Поза цим положенням кожен із тих, хто бере участь у злочині, вчиняє самостійний злочин і відпо-відає в межах діяння, вчиненого ним особисто Кримінальне право України. Загальна частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / За ред. П.С. Матишевського та ін. — К.: Юрінком Інтер, 1997.. З цього випливає, що:

а) співучасть можлива лише в умисних злочинах;

б) усі особи, які беруть участь у злочині (усі співучасники), діють умисно.

Ці ознаки потребують певної конкретизації. Насамперед із закону випливає однозначний висновок: співучасть у злочинах, що вчиняються з необережності, неможлива. Питання про співучасть в необережних злочинах порушувалося в науці досить давно. Так, ще у минулому столітті деякі криміналісти відстоювали можливість співучасті в необережних злочинах. У радянський період відомий вчений А. Н.Трайнін доводив наявність співучасті в необережних злочинах. Таку точку зору висловлюють і зараз, зокрема в Україні. Пожвавлення дискусії з цього питання викликане значним зростанням необережної злочинності, особливо в сфері «людина – машина», наприклад, на авто-мототранспорті. Усе частіше доводиться стикатися з випадками необережного співзаподіяння. Наприклад, водії автомашин, що їдуть по шосе з порушенням правил дорожнього руху, весь час обгоняють один одного, внаслідок чого на одному з обгонів відбувається зіткнення машин і одержують травми пасажири, які в них їхали. В цьому випадку винні діють з необережності, спільно заподіюючи небезпечні наслідки. Однак такі спільні дії не можна визнати співучастю через те, що тут відсутнє об'єднання злочинної волі діючих осіб. У таких випадках кож-ний із співзаподіювачів несе відповідальність за свої дії самостійно.

При співучасті не тільки злочин має бути умисним, а й усі співучас-ники також повинні діяти умисно. Навмисне і спільне вчинення злочи-ну не дозволяє, не дає можливості визнати співучастю діяння, яке не має взаємоусвідомлення, яке усвідом-люється лише однією діючою особою і не усвідом-люється іншою (іншими) Коржанський М. Й. Уголовне право України. Частина загальна: Курс лекцій. — К.: Наукова думка та Українська видавнича група, 1996.. Звідси випливає: якщо одна особа діє з необережності, а друга, використовуючи це, діє умисно, то співучасть відсутня. Діяти умисно при співучасті означає, що усі співучасники мають спільний умисел. Таким чи-ном, спільність характеризує не тільки об'єктивну, а й суб'єктивну сторону співучасті у злочині. Спільність умислу означає, що між співучасниками завжди має місце згода (узгодженість) на вчинення конкретного злочину. Саме спільний умисел і знаходить своє об'єктив-не вираження у спільності дій співучасників. Причому згода (узгод-женість) — це обов'язкова ознака будь-якої співучасті. Зрозуміло, що сама згода (узгодженість) може носити різний характер, виражатися різним способом. Інакше кажучи, форми обміну інформацією можуть бути найрізнішими. У більшості випадків така згода носить усний характер, коли співучасники узгоджують свої дії словесно, або письмов — шляхом обміну записками, накресленням плану дій або іншою знаковою інформацією. Можлива згода і з використанням технічних систем (телефону тощо). Рідше зустрічається згода, яка виражається в конклюдентних діях. Конклюдентними вва-жаються мовчазні дії, з яких можна зробити висновок про дійсні наміри особи (від лат. слова соnсlusіо — висновок). Це, наприклад, обмін жес-тами, мімікою, певними рухами, внаслідок чого дії співучасників ста-ють узгодженими. У будь-якому разі згода, взаємна узгодженість — це обов'язкова ознака співучасті.

Умисел при співучасті, як і у злочині, що вчиняється однією особою, включає до себе інтелектуальні та вольові моменти. Проте оскільки зло-чин вчиняється у співучасті, і той, і другий моменти умислу мають свою специфіку.

Специфіка інтелектуального моменту полягає в тому, що співуча-сник усвідомлює суспільну небезпечність не тільки вчиненого особи-сто ним діяння, а й суспільну небезпечність діяння, яке